Глава 1.

У заміському ресторанному комплексі відбувалася кваплива підготовка до святкування дня народження однієї з найбільших будівельних компаній у місті. Панорамні вікна виблискували чистотою, пропускаючи до залу багато денного світла. Круглі столи вишикувалися в шаховому порядку по всьому приміщенню, залишаючи простір біля сцени. Всюди переважали світлі відтінки, які додавали цьому місцю легкості й вишуканості. Офіціанти закінчували сервірувати столи, музиканти облаштовували апаратуру, а молода організаторка цього дійства бігала довкола, перевіряючи останні штрихи.

На честь ювілейної дати заснування «Art Building» було запрошено не лише партнерів, але й більшість персоналу компанії. Гості прибували завчасно й зовсім скоро залу заповнили розмови, сміх, компліменти. Останні не завжди щирі.

Гордій Барвінський сидів за барною стійкою та переглядав теку з промовою, яку зовсім скоро мав виголосити. Його темне волосся виблискувало під яскравим освітленням. З-під густих брів ліниво мружилися медові очі, обличчя обрамляла легка щетина, а ямочка на щоці, коли усміхався, вводила в оману при першій зустрічі. Бо вона робила його надто милим зовнішньо, але Гордій лишався черствим та зухвалим усередині. До нього підсів Артем, який багато років очолював фінансовий відділ компанії, а також був єдиним, кому довіряв Барвінський.

- Хвилюєшся? – підморгнув Артем, - не повірю.

- Хочу, щоб скоріше закінчилася ця прелюдія, - скривився Гордій.

Артем зиркнув своїми зеленими очима на бармена та жестом вказав йому на бокал коньяку. Отримавши своє замовлення, повернув голову до залу, надпив трохи алкоголю та пробурмотів так, щоб його чув лише Гордій:

- Статус, репутація, реклама – лише для цього вартувало витратити чималу суму коштів на організацію всього цього. Насолоджуйся.

Він поплескав його по плечу та одним махом допив вміст свого бокала. Час промови наближався, а Гордію хотілося, щоб скоріше все закінчилося. Він міг годинами працювати, проводити найскладніші переговори, шукати нові об’єкти, але ненавидів ці фальшиві виступи. Підлеглі його боялися, партнери остерігалися, тому під скупі оплески вийшов на сцену, щоб розповісти про успіхи компанії за останні роки та подякувати усім за вагомий вклад у спільну справу. Ще перед виступом запам’ятав, за яким столом сиділи потенційні партнери, щоб саме на них акцентувати свою увагу.

Він розпочав з усмішки. Зухвалої, манливої, притаманної лише йому. Жінки помітно оживилися та ловили кожне його слово, уявляючи себе на місці його дами. В залі панувала тиша, і лише голос Гордія лунав відлунням у мікрофоні. Він майже закінчив, залишилося мовити декілька завершальних речень. Він підняв голову, витримав паузу та знову всміхнувся. Його погляд зупинився на постаті жінки, яка зайшла до залу посеред виступу. Вона не знітилася, розправила плечі та плавно пройшла до центрального стола, цокаючи підборами. Тендітне тіло огортала приталена зелена сукня, руде волосся спадало на плечі пишними локонами. Вона вмостилася на одне з крісел і дивилася Гордію прямісінько в очі. А коли він затягнув з паузою, то вигнула одну брову й ледь помітно кивнула, натякнувши, щоб продовжував.

Гордій закінчив та покинув сцену. Він вийшов на терасу, щоб побути наодинці. Зухвала поведінка незнайомки не виходила з голови. Поки більшість жінок в залі мліли від нього, вона поводилася так, наче це він прийшов на її запрошення, а не навпаки. За останні десять років жінки надто розпаскудили Гордія. Він звик до ініціативи з їхнього боку, тому навіть не планував підходити до цієї рудоволосої, щоб знайомитися. Але коли оглянувся, то помітив, що вона сама наближалася до нього. Гордій ледь помітно усміхнувся, нахиливши голову. І все ж надто передбачувані створіння жінки.

- Непогана промова, - заговорила дівчина.

- Непогана?

Гордій добре знав, що вона майже нічого з його промови не чула, бо спізнилася. Але вона говорила настільки впевнено, що за нею хотілося спостерігати. І він споглядав. Помітив глибокі сині очі, обрамлені густими віями, спокусливі веснянки на обличчі та загадкову ямочку на підборідді. Витончену фігуру розгледів ще там, у залі.

- О так, - продовжила незнайомка, - головне говорити впевнено, вміти переконувати усіх присутніх, що цінуєш вклад кожного. При цьому думати зовсім по іншому. Ще використати свою харизму, щоб дами в залі мліли… Щось забула?

- Продовжуй, - примружився Гордій, спершись ліктем на поруччя тераси.

- У промові на публіку важливо ще одне вміння.

- І я про нього забув, - мовив її ж інтонацією Гордій.

- Воно тобі не притаманне.

- Он як? Скажеш? Щоб я врахував це у майбутньому.

Дівчина похитала головою та прикусила нижню губу. Тільки зараз Гордій відмітив, що вона була надто юною для таких висловлювань. Когось іншого на її місці давно б зупинив. А її було цікаво слухати. Йому хотілося дізнатися, що вона скаже далі.

- Щирість або є, - дівчина поклала руку собі на серце, - або її немає.

- Щось мені підказує, що моя харизма подіяла на усіх в залі, крім тебе. Ми знайомі?

Щось у ній видалося йому знайомим. Чи то інтонація, чи міміка. А ще вона говорила так, наче давно ображена на нього.

- Цікаве питання.

- Я тебе образив?