Епілог

Минув місяць

Сім'я. Таке звичне слово, а скільки всього в ньому приховано: і тепло, і спокій, і затишок, невидимий зв'язок і підтримка. Це місце де завжди зігрівається серце та усміхається душа — основа всього. Денис подарував їй нову сім’ю, поділившись своєю. Його батьки стали їй рідними, прийняли мов доньку, а ще з’явилась нова сестра, хоч і трохи навіжена, але дуже мила й добра.

І Соломії не хотілось йти з їхнього затишного будинку, але Денис наполіг, повідомивши, що має показати природу й одну дуже цікаву місцину. І от через пів години вони вже лежали посеред високої трави, слухаючи щебетання птаства та цвіркунів. 

Солодкий задушливий запах літа, лоскотав ніздрі, перемішуючи аромати різноманітних дикорослих квітів, лісу, річки й звичайно ж, запах бурливих почуттів. Ця літня симфонія, безумовно, мала залишитися в пам'яті назавжди, перетворившись на чудовий спогад, яким обоє тішитимуть себе взимку, сидячи біля вікна міської квартири в обіймах одне одного.

— Я тебе вже ревную і хочу забрати назад в місто, — пробурмотів Денис, перервавши поцілунок. Обіперся на лікоть і перебирав пальцями прядки волосся. — Тут, щоб побути наодинці, доводиться забирати з дому.

Мія розплющила очі, впіймала його задоволений погляд.

— І… що далі? — дивилася очікувально, зрозумівши, що продовжувати він не планує.

— Чекаю якоїсь цікавої пропозиції. В тебе таке ідеально виходить.

Натяк більш ніж прозорий.

— Боюсь відмовиш — в мене вже немає пістолета, — показово надула губи. – Бо дехто… — зробила притиск на останньому слові, — його конфіскував.

— Зате тепер ти законослухняна дівчинка. До того ж він тобі більше не знадобиться.

Денис ледь всміхався, проте очі його залишалися серйозними. А Соломії розмова про зброю нагадала Соню. Теж одразу посерйознішала.

— Дене, — повагалась вона якусь мить, — а ти віриш в існування ангелів?

Він підозріливо примружився, але чекав продовження.

— Хоча так… — продовжила Мія, ніби між іншим, — байдуже чи віриш, бо нам однаково необхідно знайти одного з них.

— Ти зараз серйозно? – покосився з недовірою.

Соломія у відповідь широко усміхнулася.

– Звісно, чому я дивуюся? — продовжив Денис, звертаючись сам до себе. — Можна було й не запитувати...

— Ну, я ж сказала «нам», а не «мені», як ти й хотів – разом шукатимемо.

Чоловік блимнув примруженими очима, та зрозуміти хід її думок не міг.

— Давай ошелешуй, — сказав. — Сам не здогадаюся.

— Соня випадково прохопилась, що тоді на операційному столі її хтось змусив повернутись до життя, хоч вона й не хотіла цього. Звісно, я почала розпитувати, а вона відмахнувшись, наплела мені там всього й сказала, що все лиш марево, викликане шоком та анестезією. Я не здавалась і вона повідала, що бачила сон, де хтось простягнув їй руку і витяг звідти, повідомивши, що не дозволить піти — не відпускає. Уявляєш? – для більшого ефекту Мія вигнула брову, малюючи пальцями якийсь невидимий малюнок на його руці. І мрійливо вела далі: — Вона не бачила обличчя, чула лише тихий шепіт. Гадаю, він — її доля, тому й не дозволив піти. Значить має існувати насправді. Потрібно якось знайти.

Денис довго й протяжно дивився на неї, наче перевіряв чи не жартує.

— Ну й завдання ставиш... – протяг зрештою й опустився на траву, притягаючи її до себе.

— Ми маємо допомогти. Хочу, щоб і Соня знайшла таке ж щастя, як у нас. Стільки всього пережила, заслужила його більше за інших.

— Обов’язково допоможемо, – запевнив Денис, міцніше обіймаючи.

Мія поклала голову йому на груди й переплела їхні пальці, затуляючи ними сонце, що поволі прямувало за обрій у свій щоденний сховок. Милувалась каблучкою, яку Ден вручив їй в той самий день, коли привіз у свою квартиру й запропонував стати дружиною. Вона навіть не роздумувала над пропозицією, бо не мала жодних сумнівів в тому, що це саме той чоловік з яким вона хоче щоранку просипатися в одному ліжку, цілувати, зустрічаючи з роботи, чоловік, частинку якого хоче бачити у своїх дітях. Її один-єдиний без якого не уявляла майбутнього й вже осінню мала стати дружиною.

— Дене, – мовила тихенько, прикувавшись очима до його вуст, — мала тебе дещо запитати, та все не до того було... Що ти хотів мені повідомити, коли Соню поранили? Сказав, що я дещо забула...

Денис випростався, опершись на лікоть та знову навис над нею, затуляючи сонце. Ніжно погладжуючи, обвів контур обличчя, потім неквапливо пірнув долонею у волосся і схилившись до вуст, по-змовницьки прошепотів:

— Що ти моя без варіантів, а я твій — іншого не дано.

Історія Соні - "Довірся моїм крилам".