34. Я з тобою

Далі все уривками, як в тумані, а вона, наче, в ролі спостерігача за чужим життям.

Лікарня. Двері, за які нікого не впускали, крім медперсоналу. Гнітюча тиша навколо. Слабкість змушувала безпорадно сповзти стіною донизу. 

Обхопила себе руками. Не вірила... Просто не вірила, що подібне могло статись.

Та варто було хоча б на мить заплющити очі, як пам’ять малювала картину де вона стрімголов мчалась до Соні, а подруга вже у швидкій. Навколо метушня. Спалахами блимали плями крові, чи то її кров, чи уява, Соломія вже не розуміла й більше нічого не помічала навкруги. Кричала, кидаючись до автомобіля, але перехопили чиїсь руки, не дали цього зробити. Денис гучно віддавав комусь накази, щось намагався сказати їй тримаючи в долонях обличчя, та вона нічого не сприймала, не чула. Він застрибнув до Соні й сирена швидкої пронизливим виском заглушила все навколо, розриваючи серце, спустошуючи думки та підіймаючи хвилю відчаю. Єдине, що залишалося — вірити й молитися, бо молитви обов'язково хтось мусив почути.

Здавалося, безповоротно заблукала в цій безнадії, причому вже давно, бо з кожним новим вибриком долі, ставало тільки гірше – кінця проблемам і бідам не було видно. “На якому етапі ми повернули не туди? — подумки питала себе. — Коли загубились в цьому лабіринті суцільних чорних смуг? І де той шлях назад? А може сон? Може спробувати проснутись…”

Розплющила очі. Нічого не змінилось. Це жахіття наяву вимотувало останні сили.

Хтось торкнувся плеча. Мія підняла голову. Молода дівчина із медперсоналу, питала про самопочуття, схилившись над лицем. Відсторонено запевнила, що «все добре» й тоді вона простягла сукню, повідомивши, де можна переодягтися. Соломія опустила очі, виявивши, що досі одягнена в ту ненависну уніформу поліціянтки, яка асоціювалась зі всіма подіями. Сперечатися й не думала, одразу ж попленталась за медсестрою. І тільки переодягаючись запідозрила, що це Денис про все потурбувався — більше не було кому, як і про те, щоб її доставили в лікарню й провели під ці двері.

Переодягнувшись Мія повернулась на свій пост та обіпершись на стіну, з головою пірнула в тривогу, оповивши свідомість розпачем. В очікуванні дива, раз у раз прокручувала слова молитви, які з гарячковою швидкістю витягнула з глибин пам'яті раннього дитинства.

Невдовзі з'явився і Денис. Одразу захотів обійняти, але вона зупинила, виставивши руку. Не хотіла бачити його тут, думати про все, про них в такі гіркі хвилини, бо це було вище її сил. Пробурмотіла якісь слова вдячності за допомогу Соні та поспішила відіслати геть.

Він стояв навпроти. Хмурився, вдивляючись в обличчя. Мія сміливо витримала той погляд і тоді коли вже не чекала, ступив до неї й пригорнув, намагаючись заспокоїти та втихомирити.

— Я з тобою, – прошепотів, схилившись над лицем.

Тихий голос вмить знищив усі спроби відштовхнути й вирватися з обіймів. Просто здалася.

— Серце моє, тримайся, не плач, — знову шепотів він. — Немає сили дивитись на твої сльози.

І Соломія з байдужістю усвідомила, що дійсно тихо плаче, а до цього ж не проронила ні сльози. Слабкість в його обіймах... Завжди так.

— Все буде добре, – продовжив він заспокоювати, погладжуючи по спині та ще міцніше пригорнув до грудей.

Розумів без слів, наче, сам відчував весь її розпач. Ніби ділив його з нею.

Минали хвилини чи вже й години — час нестерпно тягнувся якоюсь нескінченною ниткою, тому й здавався вічністю, а Соломія продовжувала подумки молитися. 

Все настільки вимотало, що здавалось, скоро сама потрапить на лікарняне ліжко. Білі стіни, нестерпна тиша, відсутність будь-якої інформації – зводило з розуму і лиш присутність Дениса додавала їй сил.

Нарешті вийшов лікар і вона в розпачі кинулась до нього, із завмиранням чекаючи вердикту, бо його зморений вигляд нічого хорошого не віщував. Він втомлено повідав, що вдалося стабілізувати стан пацієнтки, та вона, немовби не трималася за це життя, не бажала боротись. Також він згадав про зупинку серця і тоді Соломія похитнулась, відчувши брак повітря. Впасти не дав Денис, міцно тримаючи, а лікар настійливо рекомендував їхати додому, запевнивши, що про будь-які зміни вони обов’язково повідомлять в телефонному режимі.

Мія не бажала залишати стіни лікарні, противилась як могла, та Денису вдалось її вмовити. Використав майже заборонений прийом, повідомив, що Соня ніколи б не допустила подібної бездумної поведінки й навіть пригрозив, що обов’язково їй про це розповість. Соломія була тільки “за”, бо це б значило, що все буде добре й подруга житиме. А це єдине, що дійсно мало значення.

Опинившись на вулиці, виявила, що вже глибока ніч і втома просто валила з ніг. До того ж попередні дві доби вона майже не бачила сну, перебуваючи в тому мерзенному місці.

Дорогою додому, відімкнулась від реальності, втупивши погляд у вогник, що іскрою надії, пульсував на панелі приладів. Згадувала, що Соня, попри важку долю, завжди старалася налаштовуватися на позитив. Постійно боролася, попри невдачі та труднощі. То чому тепер не бажала триматися за життя? Чому хотіла здатися?

Втомлені зітхання переривав Денис, відчиняючи дверцята автомобіля. Привіз додому. Виявила, що він і їжі купив дорогою, коли поклав на кухонний стіл паперовий пакет з логотипом відомого бренду й поставив перед фактом, що вона змушена поїсти. Не було сил противитись і Мія робила все, що він говорив, тільки спершу ретельно змила з себе запахи лікарні та всього іншого.

Виконавши необхідні ритуали, вона одягла піжаму й зайшла в кімнату, впіймавши очима улюблену світлину. Незчулась, як вже тримала її в руках, погладжуючи зображення.

— У вас буде безліч таких фото, – тихо промовив Денис. Підійшов ззаду, легенько торкнувся плечей і схилившись, впевнено додав: — Не сумнівайся.

Мія примружилась, підтиснувши вуста, але все ж переборола себе та відставила світлину, хоча це й вимагало неймовірних зусиль. Повернулась до нього й керуючись несподіваним поривом, обійняла за шию.