32. Я – твій порятунок

Едуард наступав, злісно перекосивши обличчя. В очах палав диявольський вогонь і Соломія бачила перед собою справжнісінького монстра. Якщо він раніше його старанно приховував, то тепер вільно випустив на волю.

В міру його наближення, вона відступала, роблячи кволі спроби приховати страх.

— Які ігри, яка слабкість, ти про що? – спробувала вдати подив – блеф її все. Та голос зрадливо підводив.

— Одна дурепа вже догралася, і замінить іншу, – хмикнув чоловік. – Але перед цим побачить, що її чекатиме в майбутньому за спробу побавитися зі мною.

Валентина приглушено схлипнула з підлоги, бо натяк напряму стосувався її. Соломія ж навіть не дивилась в той бік, повністю зосередившись на монстрові перед собою, який в будь-яку мить був готовий накинутись.

Оцінивши ситуацію, зрозуміла, що вибору немає й саме час використати ефект несподіванки. Миттю вихопила пістолет, націливши на нього, одночасно знімаючи із запобіжника.

Едуард зупинився. На його обличчі застигло здивування. Явно не очікував подібного.

— Він тобі й іграшку дав, – виплюнув злісно. Важко втягнув повітря, свердлячи вбивчим поглядом з-під лоба. — Все аж так серйозно... Як міг таке проґавити? Ти ж ідеальна зброя. Запізно...

— Повільно опусти пістолет на підлогу, – наказала Соломія, перебивши його. Пам'ятала, що у фільмах зловмисникам щось подібне говорять. І вказала очима на підлогу, усвідомлюючи, що від її рішучості й сміливості залежало все.

Десь з-за дверей почулися приглушені постріли. Серце облилося холодом при згадці про Дениса.

Едуард теж здивувався, навіть примружився, прислухаючись та вже в наступну мить знову зосередив усю увагу на своїй полонянці.

– Ципо, не бався, ти ж не зможеш вистрелити, – процідив крізь зуби, навіть не плануючи виконувати її наказ.

— Хочеш перевірити? – запитала Мія з напускною хоробрістю й здійняла брову, відчайдушно борючись з тремтінням рук. Знову блеф на межі можливостей.

Думка про те, що в будь-яку мить могла з'явитися потреба натиснути на спусковий гачок, була неймовірно важкою. Вона похапцем прикидала куди поцілити, щоб зупинити, але не вбити, та в паніці виявила, що не знала таких місць. Усвідомлювала й те, що після пострілу, ймовірно, збіжаться охоронці.

— Мала, не біси мене, ти ж навіть не вмієш цим користуватися, – проскрипів Едуард, продовжуючи спопеляти ненавистю. І давав зрозуміти, що здаватись він не планує, вважаючи все блефом.

— За це не хвилюйся — я був її вчителем, – пролунав від дверей такий бажаний голос.

Соломія полегшено видихнула, трохи вгамувавши напругу. І продовжуючи тримати Едуарда на прицілі, поволі відступала до входу, до Дениса.

— В мене не було вибору, — слізно пролепетала Валентина з підлоги, нагадуючи про свою присутність. — Вони погрожували синові.

Соломія нахмурилась від останньої фрази, продовжуючи стискувати зброю і ніяк не могла допетрати, як це все стосувалося Дениса, адже саме до нього й зверталася співачка.

— Зі мною не жартують, — прошипів Едуард і в його погляді Мія побачила свій смертний вирок.

Звук пострілу заглушив кімнату. Едуард сіпнувся й у дівчини перед очима все сколихнулось та завмерло. Вона вражено дивилася на свої руки з пістолетом, усвідомлюючи, що стріляла не вона... не змогла, не встигла. Денис, керований своїми інстинктами, виявився швидшим і в наступну мить вже стояв перед нею, зазираючи в очі.

— Житиме, – запевнив. — Все позаду.

Легенько торкнувся її й не розриваючи зорового контакту, повільно опустив руки з пістолетом, в який Соломія вчепилась мертвою хваткою. Тоді зняв з її уніформи наручники й кинувся до Едуарда.

Тим часом дівчина пробувала опанувати себе. В голові шуміло, а у вухах ще досі лунав гучний звук пострілу. Вона знала, що Денис не схибив, бо стріляє влучно. “Він просто не хотів вбивати, — підказував внутрішній голос, — не бажав показувати мені того монстра, якого так надійно приховує”.

Валентина в сльозах кинулася за двері, не стримуючи схлипувань. А Соломія так і стояла на одному місці, мов приросла до підлоги, вгамовуючи шалене серцебиття. Думки сплутались.

Денис повернувся й вона глипнула на нього повними страху очима.

— Дене, що там коїться?

Завмерла з острахом, чекаючи на відповідь й усвідомлювала, що в будь-якому випадку вибратися буде непросто.

— Тут СБУ, – відказав він спокійно, розсіюючи останні крихти її самовладання. Пригорнув до себе, вткнувшись у волосся й заспокійливо погладжував по спині.

"СБУ… — з жахом повторила вона подумки. — Значить Соня вже врятована. А він... навпаки в небезпеці. Замість того, щоб вибиратися звідси, кинувся витягати мене з лапищ цього диявола, пожертвував усім заради мого порятунку. Їх поява тут — лише справа часу, вони ж явно чули звуки пострілу. Йому звідси не вийти разом зі мною…"

Злякано зімкнула повіки, сковуючи душу холодом і вже все вирішила. Серце в долі секунди змусило прийняти свій вибір, знищуючи свідомість, підкоривши собі і тіло, і душу, і розум. Ніколи не бачила в ньому кровожерного монстра натомість відчувала безмежну турботу, теплоту, захист. Бачила те, що хотіла, що бажала. Це оспіване у віках почуття, примушувало нехтувати абсолютно всім, і вже давно змусило піти проти здорового глузду, а тепер і проти сумління.

"Такі як ти, знають ціну вірності..." – відлунням недавнього спогаду, заглушували крихти здорового глузду його слова.

Вона рішуче вибралася з обіймів.

— Візьми мене в заручники, – запропонувала взагалі без емоцій і впевнено простягла пістолет, бо жертва не може мати при собі зброї, все мало бути правдоподібно.

Денис нахмурився, вткнувшись очима в протягнутий пістолет.

– Це єдиний твій шанс вибратися звідси, – помірковано використала вона останній аргумент, розвіваючи залишки сумнівів. — Ти мусиш ним скористатись. Я – твій порятунок.

Чоловік підвів до неї очі й німе здивування, викликане настійливою пропозицією, поволі зникало з його обличчя, натомість з’явилося якесь розуміння. Мовчки взяв зброю з її рук, похитав головою і посміхнувся, як і тоді при першій їхній зустрічі 一 лише кутиком вуст.