31. Вір, як робила це завжди

Настав новий день неволі.

 Підперши обличчя рукою, Соломія байдуже зиркала із заґратованого вікна на вулицю, туди, де за високим парканом жила свобода. Спостерігала як небосхилом підіймалося сонце, як вітер гуляв кронами високих сосен, рахувала птахів.

"Можливо, із кімнати Соні також видно цей ліс… А вона ж, мабуть, і не здогадується, що я теж тут", — ловила вона себе на подібних думках. А ще безумно хотіла зупинити час, повернутись в те недалеке минуле і розвернути життєву стежку в інший бік. Знаючи майбутнє, вона б не дозволила подрузі влаштуватись в клуб, вгамувала б лють на колишнього й заодно викреслила Дениса з життя. Він би пройшов повз, а вона б вберегла своє серце, ніколи не дізнавшись, як це забуватись в його обіймах, які виявилися обіймами монстра. Та життя не давало доступу до подібних функцій: ні помилок не виправити, ні стерти з пам'яті.

Чергові вимучені зітхання перервав скрегіт ключа в замку. Байдуже скосила очі на залишену на ліжку тацю зі сніданком, до якого й не торкнулася та знову показово розвернулася до вікна. Денис самостійно приносив їжу, мовчки залишав та йшов. З минулого ранку вони не розмовляли, та й хіба було про що? Але він все ж надумав порушити цю нову традицію.

— Знову нічого не з’їла, — констатував, нависнувши над головою.

Чекав якоїсь реакції, та Соломія продовжувала споглядати пейзаж за вікном, ігноруючи його присутність.

– І кому ти цим гірше робиш, Міє?

Вона показово прихилила голову на схрещені на підвіконні руки й далі вивчала верхів’я дерев. Виявила, що сонце вже сховалося за дах. Примружилась, мріючи втратити відчуття часу й реальності заодно, та його близькість, ніяк не дозволяла відірватися від усього.

— Міє, будь розсудливою. Тобі потрібні сили.

Денис продовжував стояти ззаду, намагаючись достукатись, а вона гостро відчувала цю нестерпну близькість, кожною клітиночкою тіла.

“Це ненормально”, — підсумувала подумки й до болю прикусила губу. Адже нічого не змінювалося, серце, як і раніше не корилося здоровому глузду — він продовжував створювати ілюзії, вводячи його в оману.

— Мені відомо для чого я, та інші дівчата тут, – мляво повідомила Соломія, в спробі відволікти себе. Склала докупи факти й здогадалася до чого вони готувалися. — Хіба не байдуже чи будуть сили?

— Я не допущу цього. Навчись довіряти мені, якби ти це вміла, зараз би не опинилася тут. Я б не дозволив влізти сюди, розповів би все, залишивши тебе осторонь.

"Довіряти... Це ж якою дурепою слід бути, щоб так вчинити? — роздумувала вона. — Або ні, краще питання поставити так: це ж як потрібно кохати, щоб довіритися такому як він?" Її охопив відчай, бо дивлячись правді у вічі, мусила визнати: саме вона й була тією дурепою, яка продовжувала кохати, знаючи хто він.

Заледве впоралася, переборовши себе й обернулась до нього з тихим питанням:

— А Соня?

— Сьогодні будете вільні, все йде до завершення. Зараз сюди прийдуть дівчата, допоможуть тобі одягтися, цього не уникнути. Просто потерпи й поводься стримано. Нічому не протився, не створюй зайвих проблем, не забувай про свою роль. Нехай всі думають, що я тебе зламав.

— Ти саме це й зробив. – повідомила на диво спокійно.

В його погляді розуміння змішалося з проблисками жалю.

— Міє, — мовив тихо, — ти ж ніколи не здаєшся, тебе неможливо ні зупинити, ні злякати, ні зламати. І не мені це тобі говорити. Таких як ти, називають нескореними, тобі ж навіть здоровий глузд не підкорюється — ні перед чим не зупиняєшся, тому й опинилась тут.

В дівочих очах замерехтів подив. Денис злегка всміхнувся, втішаючись цією реакцією й вів далі:

— Зате такі як ти, ніколи й не зраджують — вірні до останнього. Тієї ночі, коли ми вперше зустрілись ти помстилась за зраду, бо очікувала у відповідь такої самої вірності, на яку здатна сама, тому й реакція була аж настільки бурхливою. Одразу це зрозумів.

Її очі розширились ще більше, бо ніколи не дивилась на ту ситуацію під таким кутом. А Денис тим часом продовжив:

— Ти дівчина, яка не думаючи про себе, сміливо влізла у зграю вовків, тільки щоб знайти подругу. Дівчина, яка в спробі добитись справедливості, бездумно взялася за зброю, явившись до мене посеред ночі, тільки щоб довести наскільки я помиляюся. Дівчина, в очах якої завжди бачив протест, коли намагався допомогти та змусити забути про справи Едуарда. Ти ж безмовно повідомляла, що не відступишся.

Денис не відривав погляду від її очей, ловлячи кожен порух вій і не переставав легко всміхатися, читаючи її думки, що емоціями відбивалися на обличчі. І після короткої паузи продовжив, вкладаючи в голос спокій:

— А зараз візьми себе в руки, згадай наскільки сильна та ідеально зіграй, щоб закінчити нашу виставу. Коли все завершиться, зможеш вдавати цю слабкість поруч зі мною скільки завгодно, якщо забажаєш, звісно.

Її вуста миттєво стислися в тонку лінію. Вона пирхнула й не стримуючи презирства спитала:

— Силою утримуватимеш поряд чи замкнеш у в’язниці подібній цій?

— Це зайве. Такі як ти, знають ціну вірності, – спокійно відказав Денис. — Ти вірна тим, хто вірний тобі, значить вже віддана мені. Цього не змінити.

Після цих слів чоловік просто розвернувся та пішов, залишивши її з відкритим ротом та уїдливими словами, які так і не зірвалися з вуст.

***

"Дівчата-феї", в кількості двох екземплярів, професійно вовтузились навкруги стільця, на який її всадовили ще з годину назад, змусивши перед цим одягтися як... Мія міцно стисла вуста в тонку лінію, щоб уникнути асоціацій, стримуючи дикі емоції, за що отримала невдоволений погляд однієї із них. Важко видихнула, та в спробі відсторонитися вкотре помандрувала думками, пробуючи вгадати майбутній розвиток подій. І так тривало доти, доки її спокійні роздуми не розігнав ненависний голос Едуарда з коридору. Тому не терпілось побачити «вимуштрувану ципу» — так і заявив.

"Феї" одразу ж сполохано кинулись до виходу, миттю забравши всі свої приладдя.