30. Маски зірвані

  Посеред ночі почався дощ. Вітер нещадно лютував, час від часу направляючи потік води прямо в шибку. Блискавка періодично освітлювала кімнату, спалахами малюючи страхітливі картини заґратованого вікна, проєктуючи їх на стіни. Звук грому в таких умовах вже ніхто й не назвав би жахливим.

З приходом світанку злива нарешті вщухла й навіть почало пробиватись сонце з-за крон дерев, підіймаючись все вище в небо. А Соломія продовжувала сидіти біля вікна, намагаючись подумки втекти в минуле, вибираючи із нього найприємніші спогади. В реальність привів звук відмикання дверей. Одразу опам’яталась, приготувавшись зустрітись зі сріблястими очима, але натомість у дверях вималювався той охоронець, який її й замкнув.

Від несподіванки дівчина різко підвелася, притиснувшись до стіни, оскільки той погляд, яким непроханий візитер її поїдав, здіймав у душі непередавану тривогу.

 Вловивши її страх, він зловтішно вищирився, як і при першій зустрічі. Повільно наступав, наче той мисливець, який не бажає сполохати побачену здобич.

Мія нервово роззирнулась, шукаючи якогось сховку чи шляху до порятунку. Але ж куди тікати? Очі прилипли до щілини у дверях, які він не замкнув, даруючи ефемерний шанс.

Щоб не виказати себе, вона зиркнула в один бік і кинулась навтьоки в інший. Та здоров'як виявився проворнішим, моментально перегородив шлях і вона опинилась в його міцній хватці. І через якусь мить він притис її до стіни й вхопив за обличчя. Опустив погляд вниз, пройшовшись фігурою.

— А ти так нічого… — вдоволено блиснув зубами. — Навіть шкода, що дісталась йому, він же не знає жалості й не зглянеться.

Соломія ледве стримала себе, щоб не вдарити його коліном. Знала, що подібного не подарує. Довелося приберегти цей варіант для крайнього випадку, коли він вже дійсно покаже свої наміри. Поки залишалося якесь сподівання, що він заявився просто так, позловтішатись — подібні йому люблять дивитися на безпомічність.

— Бачу, досі не знаєш... – зловтішно хмикнув вдивляючись в обличчя. І потішно продовжив: — Чула про кілера, який залишає доларову купюру біля своїх жертв? – вищирився ще дужче, міцніше впираючи пальці в обличчя. — Він працює на нас, прибираючи з дороги всіх, хто заважає. Розчищає шлях.

Серце вкотре почало холонути, а сподівання на порятунок — згасати.

— Тобі зовсім не цікаво хто він? – запитав так, наче йому не терпілося відкрити правду. Так, наче їй не байдуже. Знову зловтішно вищирився. – Це твій мучитель і наглядач.

Дівчина завмерла з розширеними очима, втрачаючи відчуття реальності й вже не відчувала болю від його пальців. Серце відмовлялося вірити.

"Це не може бути правдою! Не може... Це не може бути він!" — розпачливим голосом кричали думки.

Повітря в одну мить стало настільки густим, що не могла дихати. Все завмерло, а в голові з’явилась недавня фраза того диявола Едуарда: «Але без премудростей, добре? Часу обмаль, заміну шукати ніколи».

"Ні... Все ж було на поверхні! Не бажала помічати... сприймати", — вбирала гіркі роздуми.

— А тепер, мала, покажи на що здатна і гарненько розваж. Якщо в тебе це вийде, можливо, візьму під своє крило, заберу від нього.

Ще міцніше втиснув у стіну, не прибираючи руки, наблизив пику кривлячись. Та болю вона вже однаково не відчувала — ця інформація добила.

Збезсилено стулила повіки. Вже байдуже…

— Якого біса поліз до неї!

До свідомості долинув розлючений вигук Дениса і вона стала вільною. Ніхто більше не тримав. Сповзла стіною донизу, тіло не хотіло слухатися. Розплющила очі. Знову з’явився рятівник. Той, хто постійно витягав з неприємностей і одночасно жорстоко позбавляв життя інших.

Заплющила очі, не маючи сил витримувати дикі думки. Галас. Байдуже. Все навколо переставало існувати.

“Саме це він і приховував від мене, не бажав розповідати, інакше це була б катастрофа, — думала про себе. — А тепер я знаю і навіть важко уявити чим ця історія закінчиться. Я свідок… Хіба знаючи все те, що знаю я, вони залишать в живих? А ще переконував, що все буде добре".

Згадувала. Зіставляла факти й все сходилося. Він говорив, що недавно приїхав зі столиці у справах – кілер також орудував в столиці, а потім перебрався їхнього міста, причому час сходився. Він ідеально ладнає зі зброєю, любить її, влучно стріляє, навіть в тому тирі з рушниці, в якої був збитий приціл. На слова про те, що коли нікого не боїшся, можна себе вважати найстрашнішим відповів, що саме так і є. Постійно десь зникав. А ця таємничість... говорив, що його правда не для неї. "Ну так, — вела вона внутрішній монолог, — а кого влаштує подібна істина? Хіба що якогось такого самого жорстокого маніяка. А я ще боялася, щоб через мене не перетворився на вбивцю… Виявляється, він вже давно ним став".

«Зміниться твоє ставлення», — говорив напередодні, коли хотіла дізнатись, що він насправді робить поруч з Едуардом. Так, саме так і сталось... Правда змінила все, знищивши і її сліпу віру в нього, і сподівання на краще.

Розімкнула повіки, не витримавши думок. Виявила, що їх у кімнаті вже троє — приєднався ще й Едуард, втупившись в її лице з гримасою невдоволення.

— Я ж сказав, вихованням цієї дівки займаюсь самостійно! – ледве стримуючи гнів, відрубав Ден.

— Якби не знав тебе так добре, міг би подумати, що захищаєш її... – мляво протяг Едуард, продовжуючи свердлити зверхнім поглядом. – Може перебільшують?

— Перевір. – вищирився Ден.

— Не забув через кого тут? – відповів питанням на питання Едуард.

— Забуваєшся ти.

Якусь мить вони спопеляли один одного поглядами.

— Дівкою я займаюся! Вона мене зневажила. І розплачуватися за це буде переді мною, – хижо процідив Денис крізь зуби, окинувши Соломію презирливим поглядом.

Та вона не боялася. Не боялася знаючи, що він той, хто не помилує. Про жорстокість і підступність кого, вже легенди ходять. 

Якусь мить дивилася розфокусовано й заплющила очі. Не могла більше.

– Нікого до неї не пускати! Попуски зайві, — грубо продовжив Денис. А вона так і продовжувала сидіти на підлозі із заплющеними очима. — Всі ключі від цих дверей мені віддати. Я і лише я — її жахіття наяву.