29. Гра за чужими правилами

Знайшовши вмикач, Соломія освітила нову в’язницю й обвела все байдужим поглядом: білі стіни без будь-яких прикрас, невелике ліжко, дзеркало з дивним орнаментом, злегка прочинені двері у ванну кімнату, стілець. Уваги було варте лиш високе, ефектно задрапіроване вікно прозорим, білосніжним тюлем з вишитими сріблястими візерунками, які виблискували у світлі, наче, той іній на морозі. Від цих асоціацій захотілось втекти в зиму до пухнастих сніжинок, які б засипали все навколо, подарувавши цьому місту, хоч ілюзорну чистоту. До колючого морозу, від якого замерзають щоки та ніс, до того яскравого сонця, яке світить, але майже не гріє.

Згадувала, як Соня любила зиму. Наче дитина... Витягувала на вулицю, кидалася снігом, іноді навіть приєднувалася до дітлахів у дворі, допомагаючи тим ліпити сніговика. Звісно, діти трохи дивно дивилися на дорослу тітку, а їй це не заважало, ще й повчала малюків, як правильно все робити, розповідаючи в процесі якусь чудернацьку казку про того сніговика.

Приємні спомини намалювали на її обличчі легку усмішку, яка миттєво розчинилась, коли повернулася в реальність до своєї неволі.

"Цілий номер", — зіронізувала подумки, уявляючи скільки приречених було в тій кімнаті до неї. Важко зітхнула та обіпершись на стіну, втупилась у металеві ґрати вікна.

Через хвилин десять німе споглядання перервав звук відмикання замка. Мія вмить відірвалась від своєї опори й насторожено завмерла, дивлячись на вхід. Очікувала Дениса, але готувалась і до інших несподіванок. Тому коли побачила, що це саме він, полегшено видихнула, а серце почало потроху вгамовувати шалений стук, який змушував тіло несвідомо похитуватися в такт.

Чоловік зосереджено замкнув за собою двері, геть не дивлячись в її бік. Підійшов до дзеркала й потягнувся до рами з дивними вензелями. Крива посмішка закарбувалась на його вустах.

— Зайве, — хмикнув у камеру.

Соломія вражено розширила очі. До неї долинув хрускіт. 

Денис повернувся, прикувавши поглядом і вона з якимсь тривожним завмиранням спостерігала за його кроками, поки він не опинився перед нею. Дивився похмуро, наче пробував читати думки, бо саме таке враження й складалося. Мовчав, нічого не пояснюючи й Мія не витерпіла гнітючого очікування.

— Не набридло мене мучити? – здавалося, її голос ось-ось зірветься.

Залишивши питання без відповіді, мовчки взяв її руку. Зосереджено оглянув зап’ястя, нібито з якимсь жалем чи стражданням, потім те саме зробив і з іншою рукою. Легенько торкався відмітин, залишених металом, невагомо проводив подушечками пальців, наче, бажав стерти їх.

— Я ж просив посидіти тихо хоча б декілька днів, а ти знову перевершила всі сподівання. Краще б посадив під замок. Як не старався, однаково ти тут, — сказав змучено, спохмурнівши ще більше. Відпустив руку й підвів погляд. — В тебе талант притягувати ці проблеми, Міє. Думав, межа була в тому клубі, але ж ні — довела, що можеш влізти ще глибше. Отепер далі вже точно нікуди – це кінцева.

«Під який замок?» — мружилася вона у кволій спробі зрозуміти його слова.

— А ця твоя витівка зі стеженням... – видихнув, мотнувши головою. – І до такого додумалась.

«Здогадався?» — Мія продовжила здивовано щулити очі ще з більшим завзяттям.

— Так, дізнався... тільки запізно, – відповів на її безмовне питання, вдивляючись в очі. — В них твої речі. При поверхневому огляді нічого не знайшли, але то була лиш справа часу. Та тепер і не дізнаються — все владнав, видалив додаток, заблокував деякі контакти.

— Мені однаково немає, що втрачати, — повідомила впевнено.

— Саме тому ти й тут.

В цьому тихому, вкрадливому голосі, знову впізнавалось щось рідне, створюючи асоціації, витягуючи спогади. Вона розігнала їх, різко мотнувши головою і забувши про стриманість майже накинулась на нього:

— Більше не витримую – не розумію твоїх намірів. Говориш одне, а робиш інше. В одну мить лякаєш, а в іншу поводишся так, наче бажаєш захистити. Який ти насправді?

— Міє, ніхто з них не знає мене таким, яким знаєш ти.

І ще більше заплутав...

— Ти ж все знав, і мовчав. Причетний — такий самий злочинець як і вони, – констатувала, не приховуючи відчаю.

Він навіть не намагався спростувати ці слова, а їй так цього хотілося...

— Моя Соня... — запнулась вона, згадавши про основне.

Просто кивнув.

— Ти ж не знаєш як вона виглядає! – почала панікувати, борючись з тремтінням. — Така симпатична білявка з хвилястим волоссям, вона тут?

— Міє, я бачив вчора ваше фото.

Його відповідь все розставила місцями, знищуючи сумніви.

— З нею хоч все добре? – запитала тихше та із завмиранням чекала відповіді.

Денис знову впевнено кивнув, а вона вкотре втратила контроль не витримавши емоцій, кинулась до нього.

– Я хочу її побачити, відведи, будь ласка! — благала, вчепившись в передпліччя.

— Міє, забула де знаходишся? Не бачила як налаштований Едуард? Мрієш потрапити в його руки? Він з тобою бавитися не буде, – попередив Денис з явним роздратуванням. – З нею все добре, вона з іншими дівчатами. Не хвилюйся, їх ніхто не кривдить. Краще про себе думай, ти в гіршій ситуації. Він все ще сподівається дізнатися, чому ти вешталася біля його автомобіля і взагалі влаштувалась в той клуб — абсолютно не довіряє тобі. Цією витівкою накликала на себе ще більші неприємності. – мотнув головою, наочно показуючи в якій безвиході вона опинилася. – В мене завдання провести допит і з’ясувати правду. Ти ж чула.

Знову, як і колись, її серце на мить зупинилося, роблячи довжелезний пробіл в пульсі, а потім пришвидшило биття. Розчепила пальці й відступила від нього у швидкій спробі впорядкувати думки.

“Що це все значить? Як реагувати? Нічого не розповів Едуарду, знищив докази…Вкотре…”

І до її свідомості нарешті доходила правда, руйнуючи останні сумніви – він реально все робив і робить задля захисту й порятунку від чогось ще гіршого! І ляпаса змусив дати, щоб мати можливість знаходитись поруч. Захотілося навіть кинутись до нього й сховатись в обіймах, але думка про те, що він якось причетний до справ Едуарда, миттєво отверезила.