28. Довірся

Автівка зупинилась і через декілька секунд її очі осліпило сяйво ліхтаря. Охоронець допоміг вибратись.

Сторожко обвівши очима округу, зрозуміла, що привезли за місто. Попереду знаходився великий будинок, а навколо насадження, ліс.

Не даючи отямитись, здоров'як схопив її за передпліччя і потяг всередину, змушуючи підлаштовуватися під його широчезні кроки. Не встигла зогледітися, як він заштовхав в перші двері за входом.

— Будеш тут, поки не дадуть інших вказівок, – повідомив перед тим як замкнути. І кімната занурилася в темряву.

"Наручники зніми або хоч стрічку!" — промугикала вона в зачинені двері. Не допомогло. Важко видихнула, усвідомлюючи, що Соня також десь в цьому приміщенні, Едуард же сказав, що зайняла місце іншої. Хотілось побачити її.

Знову глибокий вдих, щоб опануватись. І знову дивна кімната без вікна. Почала обслідувати скованими руками стіни в пошуках вмикача. Не натрапивши на нього, резюмувала, що світло вмикається ззовні, та й сама кімната якась крихітна, мабуть, планували міні гардероб, чи щось подібне, але знайшли інше призначення.

Ще якийсь час Мія стояла прислухаючись до звуків за дверима, до яких міцно тулилася, але складалося враження, що в цьому будинку взагалі нікого немає. У відчаї опустилась на підлогу. Наручники нещадно впивались в шкіру. Спробувала все обдумати, але вже розуміла, що це безвихідь, до того ж Едуард планував дізнатися від неї щось і явно не відступиться. Притулила голову до дверей в роздумах.

Невідомо скільки там просиділа, бо в цілковитій темряві навіть хвилини тягнулися страшенно довго в очікувані невідомо чого, але точно не щасливого завершення. До тями привели якісь приглушені голоси. Підповзла ближче до одвірка в спробі хоч щось почути, але однаково нічого не могла розібрати. Раптово почула шкряботіння ключа в замку і відсунулась, а вже в наступну мить її осліпило світло, змусивши примружитись.

Призвичаївшись, підвела погляд. У дверях стояв незнайомий здоров'як, від оцінювального погляду якого холодок пробігся спиною. Підозріливо посміхнувся і схопив за передпліччя, піднімаючи з підлоги та мовчки потяг за собою. Вона нервово роззиралась, швидко перебираючи ногами. Вивчала обстановку й наткнулась очима на східці, що вели вгору. Чомусь припустила, що швидше за все, викрадені дівчата десь там.

— А от і наша новенька. З нею ти вже знайомий, — долинув голос Едуарда й очі вмить пішли на нього, змушуючи відірватись від споглядання тих східців.

Обімліла, побачивши з ким він сидів розвалившись на тій канапі. Охоронець відпустив передпліччя та відійшов вбік, залишивши дівчину біля стіни в декількох метрах від них.

Соломія притулилася до твердої поверхні в пошуках опори, оскільки їй здавалося, що ноги от-от відмовлять. Тіло пронизала раптова слабкість і вона вже уявила як сповзає вниз.

— Ти ж не планував її залучати. Що змінилось? – запитав Денис з якоюсь байдужістю.

Її серце продовжувало холонути, а свідомість відмовлялась сприймати все, що бачили очі.

«Він тут і явно не вперше! Знає про все – причетний!» – налетіли гіркі думки, змушуючи похитнутись від безсилля.

— Стала занадто допитливою. – Едуард викривив губи в глузливій посмішці. – Так сміливо вешталась де не належить. Тільки тим і займалася, що створювала проблеми. Ці дівки, всі як одна, не усвідомлюють, що потрібно бути слухняними й тихими, бо в мій клуб для них є вхід, а виходу нема. Хоча цій я вже таке говорив... не дійшло. – зробив паузу і задумливо продовжив: — Тепер доводиться думати, якими б такими цікавими способами її розговорити, вона ж явно щось приховує.

Мія важко дихала, дивлячись на мерзотника, що обпалював колючим поглядом. Зацікавлено розглядав, наче якусь звірину в клітці, на відміну від Дениса — його обличчя не виражало нічого, крім похмурості.

Свідомого страху вже не було, та вона однаково заплющила очі не маючи сили витримувати реальність. Уявляла варіанти можливого розвитку подій, а саме те, що вони можуть зробити, куди заведе того диявола його фантазія і до чого приблизно готуватися. Та думки одразу повернулися до Дениса, адже він знав де тримають Соню, мусив знати — він також злочинець. Завжди це усвідомлювала, але нещадно гнала геть такі припущення, не бажала вірити й от, правда перед очима, вже не відкрутишся – «Дивись, дурепо, їй у вічі!»

Розімкнула повіки, намагаючись виразити всі емоції вбивчим, ненависним поглядом, спрямованим на Дениса. І заодно старалась вирвати з пам'яті недавні слова, що він допоможе. Черговий обман!

Метал вже настільки вп’явся в шкіру на зап’ястях, що здавалося там і живого місця не залишилося. Запізно виявила, що знаходячись в кайданках не можна рухати руками, оскільки це ще більше врізає їх в тіло. І знаючи це, знову поворухнула зап'ястками, поморщившись.

— Зніми наручники, навіщо псувати… особливо тепер? Вона ж і так не втече звідси — ще нікому не вдавалося, – порушив її гіркі роздуми Денис, ніби прочитавши думки на відстані.

Соломія зиркнула на нього з новою порцією відрази та злості. "Зв'язок зі злочинцем. Гірше нема куди!" — прокоментувала вона свої роздуми, зціпивши зуби з такою силою, що зводило щелепу.

Едуард посміхався, радіючи заяві Дениса. Подав знак охоронцю і той одразу звільнив її від ненависного металу. Руки невільно опустилися по боках, клейка стрічка залишалася на місці. А вона продовжувала зиркати з-під лоба на обох, чекаючи продовження.

Денис встав і подолавши тих декілька метрів між ними, наблизився майже впритул, показово-уважно роздивляючись. Грізно зиркнув на охоронця, змушуючи відійти, наче, той йому заважав.

Соломія дивилась на нього і знаходила в очах навпроти лише жалість, вони ніби прагнули заспокоїти, повідомляючи, що все буде добре. Наче поруч з ним безпечно... Та в наступну мить, дівчина усвідомила наскільки її вводила в оману власна уява. Його пальці зімкнулися на її підборідді, змушуючи дивитись прямо. Хоча й в діях цих не було ні грубості, ні жорстокості.