27. Не межа

Вранці Соломія купила вживаний телефон, встановила спеціальний додаток, який зазвичай використовують для відстежування місцеперебування дітей і їх переміщення. Залишалось найважче — непомітно підкинути його в автомобіль Едуарда й спостерігати куди той їздить. Сподівалася, заряду батареї вистачить на декілька днів, як і запевняв продавець.

Тож поки основним завданням було дізнатися місцеперебування викрадених дівчат, а потім визволити їх.

Просити допомоги в цій справі, Мія вирішила в того, хто свого часу виховувався разом з ними, а згодом став злочинцем, як і Едуард. Гліб, саме про нього й згадувала Соня в записці. В них була своя дуже коротка історія, яка завершилася не кращим чином і якби не настільки серйозна ситуація, вона б не просила звернутися до нього по допомогу.

Соломія відшукала в телефонній книзі його номер й відправивши повідомлення, видалила його зі свого телефону, не залишаючи доказів, бо чудово знала в яке місце відправлялася. Відповідь так і не надходила, але вона продовжувала сподіватися на нього.

Ледве дочекавшись вечора, одяглась непримітно, пам'ятаючи про тих різних мерзотників, які сновигають ночами попід заклад Едуарда. І закинувши телефони в сумку, вирушила втілювати план в життя.

Підходячи до клубу, роззирнулась стоянкою. Перший ряд під відеоспостереженням зайнятий автомобілями охорони, серед них на почесному місці стояла й потрібна їй автівка, виділяючись і розмірами, і статусом. Очі підсвідомо стали шукати інший позашляховик. Не знайшли. І в пам'яті чомусь спливли слова: "Наступного разу мене може не бути поруч...", викликаючи дивні тривожні передчуття.

«Годі вже!» — спинила себе. Денис — ворог, хоча серце й досі не вірило.

Щоб менше привертати увагу до своєї поведінки, дістала телефон. Стала неподалік потрібної автівки, вдаючи, що захопилася розмовою й обережно вивчала місцевість: стоянку, камери, їх розташування та самий автомобіль. Підійшла ще ближче, метикуючи як непомітно підкинути телефон, адже той диявол навіть вікна позачиняв, можливо навіть сигналізацію увімкнув. "І для чого ця маніакальна обережність, коли авто і так під постійним наглядом?" — не розуміла вона. Перевела погляд на автомобілі охорони неподалік, вирішивши вивчити ще і їх.

«А ці помічники диявола вже не такі обачливі, як їх головний, — втішилась радісним відкриттям, помітивши трохи опущене скло з боку водія в сусідньому автомобілі. — Доведеться стежити за охоронцями, вони ж його прислужники, значить їздять тими ж маршрутами".

Вирішила ще трохи зачекати, щоб все навколо поглинула темрява, бо стоянка хоч і освітлювалася вночі, проте в темряві підкинути телефон набагато легше. Вже хотіла йти, але несподівано її плани нахабно змінили.

— Давай зі мною, – пробасив охоронець, з'явившись нізвідки й кивком вказав напрямок.

Соломія обімліла, зустрівшись з його очима, бо нічого доброго, його тон не обіцяв. Та й опиратися було марно.

"А що вони мені пред’являть? Я ж просто стояла «розмовляючи» телефоном", — заспокоювала себе подумки. Але, як виявилось, втішатись такою думкою було зарано, оскільки охоронець повів до службового входу, а потім до дверей уже знайомої пустої кімнати без вікна. Забрав сумку й телефон, який вона стискувала в руці, а тоді замкнув.

Далі все йшло як за сценарієм: намацала вмикач, освітила кімнату й чекала в нервових роздумах. Через хвилин десять навідався й Едуард в супроводі охоронця, причому останній знову загородив собою двері.

Цього разу вона заздалегідь підготувала пояснення, та все знову пішло не за планом. Зрозуміла це, як тільки глянула в безжальні очі, бо він вже вирішив її долю. Та здаватися так  легко не планувала – гірше однаково не буде.

— Що таке? Що це за дикість? – накинулась з напускною хоробрістю. — Це ви зі всіма так поводитесь, чи я тут улюблениця?

Едуард з подивом здійняв брови, але це замішання продовжувалось всього лиш декілька секунд. Підійшов ближче, детально вивчаючи полонянку.

— Знову ти бродила де не належить... – протягнув роздратовано. Після невеличкої заминки, вищирився: — І що тут забула сьогодні, ще й біля мого автомобіля?

— З подругою розмовляла, – зобразила збентеження, молячись, щоб хоч не перевірили список дзвінків. Єдиний вихід в такій ситуації – спробувати прикинутись дурепою, може все обійдеться, хоча віри практично не залишалось. – Автомобіль сподобався, хотіла зробити селфі на його фоні.

— В присмерку?

— Ну так, — відповіла з награною впевненістю й не вибиваючись з ролі, вела далі: — Взагалі-то я прийшла позайматися трохи, коли звільниться тренувальний зал, щоб не зустрічатися з Еммою — вона мене добряче недолюблює, але ж твої люди не дали! Йшла собі спокійно, а той здоров’як перехопив, притягнув сюди, замкнув. А я навіть не сфотографувалась…

— Соломіє, ти ж доросла дівчинка, маєш знати, що в таких випадках спочатку дозволу питають... – сказав протяжно, розтягуючи губи в кривій посмішці.

— Я не думала, що для цього потрібний дозвіл. Це ж просто фото, щоб похизуватися перед дівчатами з минулої роботи, змусити їх заздрити… бо я там трохи перебільшила в деяких розповідях про власні досягнення… І взагалі, тут що не дозволено й дивитися на твій автомобіль? – награно обурилась, високо здійнявши підборіддя.

Едуард мовчки свердлив її підозріливим поглядом, поки вона верзла всю цю ахінею, та це його не вразило й не переконало.

— Я дам тобі можливість не тільки подивитись... – повідомив, уважно слідкуючи за реакцією полонянки. — Ти ще й покатаєшся… Я ж добрий, все розумію.

Натяк більш ніж поверхневий. "Отепер вже реально кінець!" — зціпила вона зуби.

— Іване, ти чув, — звернувся до охоронця, не приховуючи зловтіхи. — Ципа кататися хоче. Влаштуємо незабутню поїздку... в багажнику, так їй буде цікавіше. Відвезеш на моєму автомобілі, порадую малу.

— Куди? — підвищила вона голос. — Який багажник? Я ж нічого не зробила!

Бурхлива реакція, Едуарда лиш роздратувала. Хижо вищирився, вмить змінивши той вдаваний спокій і зловтіху на злість й гаркнув: