26. Не бійся

Соломія несамовито пручалася, а нападник продовжував тягти її від клубу в темряву. Страх додавав сили боротись ще дужче, що вона й робила.

— Дика пташка... – вдоволено протяг грубий голос. – Думала подражнитись і все?

Вирватися не виходило. Стискував так, що міг переламати половину ребер. Задихалася.

Вловила момент і вп’ялася зубами в долоню. Вхопила повітря ротом, вириваючись з його рук під міцні словечка. Лиш крок і він шарпнув з такою силою, що вогник віри блимнув і миттєво погас. Обличчя обпалив різкий біль, навіть привиділося сяйво зірочок і в наступну секунду вона опинилася на землі.

Кволі спроби відповзти не увінчались успіхом. Ніби здалеку чула свій пронизливий крик, поки нападник не затулив рота. Почувся тріск тканини.

Телефон розривався знайомою мелодією, знаходячись в сумці через плече, яка опинилась десь далеко за спиною. Він не зважав на те непереривне дзеленькання. А Соломія не припиняла спроб викрутитися чи вдарити його, та це практично не виходило, бо повністю скував рухи.

Телефон замовк і було чутно лиш її приглушене мугикання.

— Відпустив її! Швидко! – пролунав такий бажаний і такий злющий голос Дениса. І в завмерлій тиші почувся притихлий звук зняття пістолета із запобіжника.

У вималюваних на фоні неба контурах, Мія бачила, як він тримав нападника на прицілі.

— Двічі не повторюю, – докинув цідячи крізь зуби.

Нападник повільно відпустив Соломію і вона, рвано дихаючи, намагалась відповзти від них якомога далі, поки не наткнулась спиною на якусь перешкоду.

— Скажи щось таке, щоб я не пристрелив тебе прямо тут. – прогарчав Ден.

Соломія вірила, що він з легкістю виконає погрозу. Серце знову скував страх, замінивши те полегшення, що з’явилось з його появою. Страх за нього, бо попри обставини, не бажала, щоб через неї став вбивцею.

— Він не дає її замовити. – спробував кволо виправдатися нападник.

— Не для тебе береже. Вона недоторкана й під моєю охороною! – відрубав Денис. І після короткої паузи продовжив з нотками сталі: — Едуард такого не дарує, не обмежиться забороною впускати в клуб. Знаєш, що він робить з тими, хто зазіхає на його власність?

У відносній тиші, що наступила, Соломія чула лиш своє переривисте дихання.

— То здати тебе охороні, чи самостійно повчити правилам поведінки?

Соломія прикусила губу, схрестивши руки на грудях. Не могла й слова вимовити, крізь тремтіння, що морозом пробирало. Здавалось, він реально вирішував долю цього бандита й невідомо, який з двох варіантів для того гірший.

— Геть звідси! – відрізав він.

Нападник миттєво пожвавився, опинившись на ногах і хотів чкурнути, та Ден, перехопив його. І притишено карбуючи кожне слово, докинув:

— Розмова не закінчена. Я навідаюсь.

Хоч це й не призначалося для вух Соломії, та вона почула.

Денис продовжував стояти мовчки, коли вони залишилися удвох. Намагався роздивитися її в темряві. А дівчина боролася зі слізьми, бо поруч з ним знову хотілося бути слабкою.

Ступив ближче.

— Міє, все ж добре? – запитав так тихо, що ледве розчула.

В голосі було стільки переживання, що вона пошкодувала, що не бачила його обличчя. Ніби знову став колишнім. “Наче я дійсно дорога йому…” — спалахнула до божевілля неможлива думка.

– Не бійся. Підводься.

Подав руку і вона несвідомо потягнулась до неї. Ще мить і підвів її. Відпустив, а їй так не хотілося цього. "Яка ж дурепа, він щойно вирвався з обіймів іншої!" — обірвала думки, направивши їх в інше річище.

Мимовільна згадка про чужі руки, протверезила, пробуджуючи відразу. Згадала про сукню й взялася розправляти її поділ неслухняними пальцями, хоч в цьому й не було потреби. Відчула холодок на грудях, виявивши, що декольте стараннями того покидька стало ще більшим. Нервово пригладжувала тканину, повернувши на місце розірваний виріз і обхопила плечі руками.

— Міє, ну чому ти настільки безрозсудна? – майже навис над нею Денис.

Його тихий голос діяв, мов заспокійливе, створюючи ілюзію якогось умиротворіння, змішуючись із солодкими та п’янкими пахощами ночі. Гадала, вже ненавидітиме запах цього цвіту, але ні — він робив ці спогади терпимими.

— Чому не почекала дівчат і вийшла сюди одна? Хіба так важко притримуватися хоч елементарних правил безпеки? Скільки ще цих "пригод" треба, щоб ти нарешті схаменулась?

Вона мовчала. Розуміла, що мав рацію, бо знову повелась необачно. Не подумала і ледь не поплатилась.

— Пішли, — сказав так само заспокійливо, — відвезу тебе додому.

— Я викликала таксі, — прошепотіла здавленим голосом.

— Міє, досить на сьогодні цих пригод.

Вона сповна й не усвідомила від чого врятувалась і на мить уявила, що Денис не прийшов. Нервово мотнула головою, проганяючи думки й перемагаючи тремтіння в голосі, спитала:

— Як ти мене тут знайшов?

— Хіба не казав, що стежу за кожним кроком?

— І говорив, більше не витягуватимеш з неприємностей.

— Наче це можливо, – втомлено зітхнув, змушуючи її хмуритись.

— Дякую, – пробурмотіла. Голос все ще тремтів.

— Не варто. Пішли, – легенько торкнувся спини, змушуючи отямитись і йти за ним.

Його позашляховик знаходився не на головній стоянці під камерами, а осторонь, тому дістались його непомітно. І Денис одразу рвонув з місця, навіть не дивлячись в бік пасажирки, нібито хотів якомога скоріше забратись звідти. Приглушене світло від панелі приладів не давало сповна розгледіти його вираз обличчя.

Мія втислась в спинку сидіння, намагаючись проаналізувати все, що сталося. Ден мав при собі пістолет, безсумнівно вмів з ним поводитися. Мабуть, і не розлучався з ним ніколи, як і інші люди Едуарда, оскільки простих відвідувачів зі зброєю всередину не впускають. Хто він такий і чим займається?

Одні й ті ж питання. 

Звісно, здогадувалась, але серце не бажало вірити, не хотіло миритися. Просто не могла про таке думати, відмовляючись сприймати. Думки втомились боротися з голосом серця, та від реалій не втекти.