23. Пастка

Що б не відбувалося навколо, а життя завжди продовжується, бо земля так само обертається, сонце сходить, наступає ніч і... все по колу. Тільки розум плавився від думок про безвихідь, пов’язаних з безрезультатними спробами знайти Соню. Про Дениса старалася не думати — змиритися й забути. В пріоритеті — пошук Соні й втеча з нею за кордон.

З цими думками Соломія засипала, з ними ж і проснулась. Розімкнувши важкі повіки, зіщулилась від яскравого світла, що заливало кімнату. Потяглася до телефону. Фокусуючись на цифрах, виявила, що вже майже обід, а їй треба було потрапити в клуб якомога раніше.

Холодний душ. Гірка кава й вівсянка, яка не хотіла лізти в горло. Безліч шарів різних косметичних засобів із запасів Соні й повна бойова готовність. Та перш ніж йти, Соломія взяла до рук улюблену світлину, наостанок помучивши серце споминами прекрасного минулого.

“Ні! — зупинила сльози, що підступали до очей. — Плакати більше не можна — нічим не допоможе тільки зіпсує макіяж. От знайду Соню, тоді й поплачу, тільки відрадості”

Відставила фото, звелась на ноги. Від різкого руху потемніло в очах і запаморочилася голова. Вхопилася за стіну, поки все не минулося. Безумний стиль життя вже давав про себе знати: ні нормального сну, ні харчування, одне виснаження.

Поки діставалась нового місця роботи, будувала плани, як пробратися в кабінет Едуарда. Навіть лінію поведінки продумала, лише не знала чи надовго вистачить сил усміхатися й вдавати.

На вустах завмер стогін відчаю, коли попереду показалась ненависна будівля. Ледве поборола бажання пробратись всередину через службовий вхід — це б тільки все ускладнило, а їй необхідно було втертися в довіру. Пересиливши себе, попрямувала до головних дверей. Погрюкала. Через декілька хвилин відчинив охоронець невдоволено змірявши її з ніг до голови.

Соломія не знала чи бачив він її тут раніше, бо їхніх облич не запам'ятовувала, але не розгубилася, з ентузіазмом пояснивши ранній прихід бажанням тренуватися, бо ж вона новенька. Ще й підкріпила все легкою усмішкою, стараючись видати себе за якусь дурепу, що безумно раділа працювати в такому місці. Подіяло. Пропустив всередину.

Опинившись в залі, дівчина з подивом відмітила, що всі три здоров'яки, зібрались разом і грали в карти за столиком, покинувши свій пост. Враховуючи подібну сміливість, припустила, що Едуарда не було, як і розраховувала. Все йшло за планом.

— Ти ж не заблукаєш? – посміхнувся охоронець з явним попередженням.

— Звичайно ні, — Мія вичавила з себе чарівну усмішку, намагаючись приспати їхню пильність.

І знову подіяло — вони миттєво втратили цікавість до її персони.

— Емма вже тут? – запитала для більшої переконливості.

Здоров'як, який впустив її всередину, мотнув головою, віялом розкладаючи карти в руці. А вона затараторила:

— Пречудово, потренуюся трохи без неї, бо щось мої успіхи не дуже її радують. Постійно сварить, нарікає, називає незграбною й не тільки...

Дівчина бачила, що її присутність вже почала дратувати чоловіків, заважаючи їхнім забавкам. І один з них не втримався, гаркнувши, щоб забиралася. Цього вона й добивалася. Відходячи почула, що той хто програє, піде замикати кабінет боса після прибирання. І почуте несказанно порадувало — спрощувало справу.

В клубі майже нікого не було, тільки декілька офіціанток готувались до відкриття, активно натираючи столи ледь не до блиску і ще прибиральниця, судячи з їхньої розмови.

Оминувши зал, провела неприязним поглядом сцену, радіючи, що хоча б сьогодні не доведеться там побувати. Зайшла в коридор, роззирнулась навколо і вже не стримувала задоволеної усмішки побачивши, що двері в кабінет Едуарда закриті нещільно.

Підійшла ближче. Заглянула крізь щілину. Підлога мокра, а навколо нікого — прибиральниця пішла далі. Наче сама доля допомагала.

Не довго думаючи, Соломія прошмигнула всередину. Тихо причинила за собою двері, нервово оглянувшись, бо часу обмаль. Чула ж, що охоронці грою вирішували хто піде замикати кабінет. Мусила встигнути.

Згадала про мобільний. Вимкнула звук, пам’ятаючи про обережність. Кинулась до столу, по черзі витягуючи ящики. Якісь папери, записи. Їх безліч – цілі стоси. Щоб вивчити всі знадобиться не одна година. Похапцем перебирала, стараючись вловити щось корисне — не виходило.

За цим небезпечним заняттям минуло невідомо скільки часу, але вона не здавалася, забуваючи про все. Судячи з усього, охоронці, забули про кабінет. А вона лиш раділа з того, продовжуючи небезпечну місію, аж поки не почула в коридорі приглушені голоси, усвідомлюючи, що до неї явно хтось направляється.

Кинула перебирати ті папери й роззирнулась. Єдиний сховок за столом.

"Якщо добряче притиснутись до стіни — поміщуся!" — прострелила рятівна думка. І от, якась коротка позасвідома мить і вона вже втиснута між столом та стіною. Ледве дихала, відчуваючи страшенний дискомфорт, а в голові лиш одна думка – «Хоч би не знайшли!»

Голоси вже долинали з-за дверей. Там явно був Едуард і розмовляв він з охоронцем, даючи останньому якісь незрозумілі вказівки.

Двері відчинилися. Зачинилися. Почулися важкі, неквапливі кроки. Соломія ще дужче втиснулася в стіну свого крихітного сховку, сторожко дихаючи.

Все стихло. Едуард зупинився біля столу. Дівчина завмерла вже взагалі майже не дихаючи. Почувся гуркіт стільця, за ним якесь шелестіння, наче паперу. Зі звуків зрозуміла, що копирсається в шухлядах столу. Далі постукування по столу, наче роздумував над чимось. Знову шурхіт паперу.

В нервовій тиші минали хвилини, даючи можливість добряче подумати над життям і над тим, як тепер вибратися. Ноги подерев'яніли, спина затекла й скільки вона там просиділа не знала, бо діставати з кишені мобільний було небезпечно, боялася найменшим звуком себе видати. Здавалося пройшла ціла вічність коли двері з гуркотом відчинилися, розсіявши її нервові роздуми.

Мія насторожилася, бо відвідувач буквально увірвався, навіть не стукаючи. Стало цікаво хто це настільки сміливий.