22. Просто розважався

Ще якусь мить дивився так, наче все добре, але то тільки декілька секунд тривала подібна ілюзія і він її швидко знищив.

— Одягайся, тобі час, – заявив безапеляційно.

Соломія втупилась в нього розширеними від здивування очима, одразу ж похмурніла в спробі щось зрозуміти. Ця незворушна, холоднокровна заява не пророкувала нічого доброго, тому сперечатись не стала, одразу кинулась поспіхом підбирати розкидані речі, притримуючи на грудях простирадло. Одяглася.

Він зробив те саме, уникаючи зустрічі поглядом, взагалі не дивлячись в її бік. Щелепи міцно стиснуті, як і кулаки. Враження, наче щосили стримувався, вкотре посилено над чимось думаючи. А Мія так і застигла за декілька кроків від нього, боячись продовження, адже вже бачила, що воно їй не сподобається.

Денис зробив декілька ледь помітних повільних вдихів і видихів. Перевів на неї погляд, прикувавши очима. На обличчі традиційно жодних проявів емоцій.

— Ти тільки все ускладнила для себе, – порушив гнітючу тишу холодним тоном. – Я ж попереджав, що пошкодуєш.

— Чому? – запитала стиха.

— З твого боку було досить щедро заявитись сюди й запропонувати себе в такий оригінальний спосіб. Зізнаюсь, ще жодна так не забавляла, як ти своєю винахідливістю. Оцінив.

— Не розумію... – скривилась ще дужче ніж після першої заяви.

— Що ти ніяк не втямиш? Вважала, подібним безумством доб’єшся чогось більшого? – хмикнув. – Отримала саме те, за чим сюди прийшла, – вказав на ліжко. – І тепер мені непотрібна.

Завмерла навіть не дихаючи. "Це ж неможливо. Знову якісь ігри".

— Я не вірю тобі, – заявила більш-менш впевнено, швидко опанувавши себе. – Ти не можеш говорити серйозно.

— Чому це? Що тут дивного? – здійняв брови. — Просто не зміг відмовитися від такої щедрої, настійливої пропозиції. А тепер все, на цьому наші шляхи розходяться.

— Навіщо ти так поводишся? Ще декілька хвилин назад ти був зовсім іншим... – погляд підсвідомо ковзнув ліжком, спогадами підтверджуючи те, що не могла помилятися.

— Все ілюзія, я далеко не такий як нафантазувала. Твої вигадки занадто далекі від реальності і я вже тобі це говорив. — повідомив спокійно з відблиском якоїсь похмурої думки.

Вона проігнорувала злегка мотнувши головою, бо однаково не вірила, продовжуючи шукати якесь пояснення. А Денис якийсь час уважно вдивлявся, блукаючи обличчям настирливим поглядом та явно прочитав в очах цю недовіру, тому незворушно продовжив:

— Просто розважався з тобою. В мене є перспективна дівчина з вищого світу. А тобі навіть роль коханки запропонувати не можу — теж зайнята. Знаєш ким? Співачкою з клубу – Валентиною.

— Це не може бути правдою! Для чого це говориш? — прошепотіла крізь силу, ковтаючи клубок в горлі.

На допомогу прийшло минуле, в якому й знайшла нові аргументи, бо не хотіла вірити. Не хотіла усвідомлювати, що все дійсно ілюзія. Серце не бажало миритися, продовжуючи тягтися до нього. Глибоко вдихнула й продовжила:

– Ти говорив, що я тобі потрібна. Навіщо були всі ті зустрічі, улесливі слова? Чому вдавав, прикидався нормальним, особливо якщо завжди мав іншу... та ще й не одну?

— Були плани взяти тебе на місце Валентини, але вже зрозумів, що не варто, ти для цієї ролі не годишся. – відказав навіть не задумуючись. — І взагалі, не слід вірити солодким словам чоловіка — це лиш привід, щоб наблизитися до основної цілі. В такі миті ми повідаємо, що завгодно, лиш би добитися свого. Гралася в ту неприступність, викликаючи бажання ганятись за тобою як за трофеєм. От і використовував всі доступні засоби. Я ж ніколи не відступаю йдучи до своєї мети.

Завмерла. Дихання збилося, а свідомість відмовлялася сприймати почуте. Знов шукала пояснення, але вже не знаходила.

"Просто розважався... — все ще не хотілося вірити. — Як таке можливо? Як його почуття могли в одну мить стати примарними? Я ж єдналась з його душею, відчувала серцем, бачила емоції в очах і вони були віддзеркаленням моїх! Він те саме відчував!"

Від палких обіймів до розчарування така коротка дорога — лічені хвилини й відстань в цих декілька кроків, які їх вже розділяли.

"Вдень потрібна, дорога, а на світанку — трофей, третя в черзі його списку — ніхто..." – мордували розпачливі думки, змусивши опустити додолу очі, не хотіла, щоб бачив. Яку ж все-таки велику силу мають слова: одними окриляв, а іншими знищує.

“Якщо це все правда, тоді чого взагалі варте кохання? Де тут те вічне? — губилась в роздумах. — Він же зараз все перетворює в ілюзію, розвіює першими променями вранішнього сонця! А мої почуття не фантазії з приходом цього світанку нікуди не зникають, навіть наткнувшись на таку реальність. Вже ламають душу. Чому ж не можу так легко відпустити, відмовитись як він, сказавши, що все ілюзія та назавжди залишити їх оцьому ранку?"

— Тримай, — простяг зброю, змушуючи розвіяти гіркі роздуми й вкотре повернутись в реальність, підвівши очі.

На автоматі забрала з його рук пістолет, а він продовжив з повчальними нотками:

— Надалі будь обережна з подібними забавками — не всі такі ігри розуміють. Дехто може пристрелити перш ніж запропонуєш себе, або навпаки – вже після розваг, щоб не вести ось такі роз’яснювальні бесіди.

"Це не може так закінчитись", — не могла повірити. Дивилась на нього невидющими очима, а в душі відбувалося щось пекельне. Їй хотілося плакати, а ще вбити його... так, як він вбивав цими словами. Нехай би також відчув біль, яким нещадно обпалював.

Наче прочитавши ці думки одразу з попередженням мотнув головою:

— Не мрій. Пістолет розряджений. Вдруге такий трюк не пройде. В тебе був один шанс використати — одразу. Ти впустила його. Більше не матимеш такої нагоди.

Прикрила очі у відчайдушній спробі побороти бурхливі емоції.

— Ну ти й мерзотник! – прошипіла крізь зуби. Важко втягнула повітря, міцно стискуючи в руці зброю та направилась до виходу, усвідомлюючи, що більше тут нічого робити.

— Навіть сперечатися не буду. Маєш рацію — я дійсно мерзотник. Але ти й не уявляєш наскільки я гірше тієї картинки, яку тобі зараз малює уява. — кинув у спину, спонукаючи уповільнитись. — Я ж тебе відпускав, а ти не захотіла йти. Дав шанс врятуватись, ти ним не скористалась. Повідомив, що пожалкуєш, ти не послухалась — твої проблеми.