21. Переграємо ще раз?

Соломія бачила наскільки здивували Дениса її дії, оскільки дивився вигнувши брову, наче не вірив в те, що відбувалося. Цим вчинком вона його реально спантеличила, адже навіть націлений пістолет не викликав настільки живої реакції.

— Повторимо? – запитала сміливо. — Переграємо все ще раз. Уявимо, що я заявилась до тебе неозброєна.

Денис продовжував пильно спостерігати, змінивши здивування на звичний спокій. Тоді повільно похитав головою, ніби не вірив в те, що відбувалося.

— Я, звісно, розумію, що ти трохи побавилась алкоголем, набираючись цієї безстрашності, щоб так сміливо увірватись сюди посеред ночі, погрожуючи пістолетом. Але ж ти не така вже й п’яна, щоб не усвідомлювати куди потрапила і, що тебе чекатиме після всього, якщо не підеш. Доведеться розплатитись... – зробив паузу. І вкрадливо вів далі уважно слідкуючи за її обличчям: — Дійсно аж настільки навіжена, щоб після всього, що накоїла залишитись? Я ж можу зробити все, що забажаю й ніхто не врятує.

Та на противагу цим словам, її пам'ять моментально видала інші: "Я ж не зроблю нічого такого, чого ти не захочеш".

"Він не зможе скривдити, бо не такий і доводив це неодноразово", — переконувала себе.

Сміливо ступила до нього не відводячи погляду. Довірою та відданістю відповідала на незрозумілі спроби злякати.

— Я твоя без варіантів, говорила ж, — прошепотіла.

– Ти мусиш піти, поки я дозволяю це, – повідомив він, застережливо проймаючи очима.

"Не бійся мене, для тебе я цілком безпечний", — знову дзвеніли в пам'яті його слова з минулого, додаючи сміливості.

— Ні, я залишаюсь. – заявила беззаперечно, щоб усвідомив: сперечатись марно.

Денис так і стояв непорушно, мовчки свердлячи поглядом.

— Добре подумала? – спитав зрештою, взагалі без емоцій.

— Дене, ти мені потрібний, — зірвалося з її вуст, мовби в якомусь затуманеному маренні. Його близькість вже п’янила дужче за будь-який алкоголь, змушуючи керуватись інстинктами.

Чоловік продовжував дивитися так само, емоцій – нуль, ніби взагалі був десь далеко.

— Я ж тільки твоя, – продовжила Мія пів голосом і для більшої переконливості підійшла майже впритул. Торкнулася долонями його грудей, обдаровуючи відданим поглядом. – Хочу бути з тобою.

— Пошкодуєш про це, – той самий беземоційний, холодний тон.

— Зроби так, щоб не пошкодувала.

— Не зможу — вже занадто пізно.

Він так і стояв навіть не торкаючись її. А вона несамовито хотіла опинитись в його обіймах. Загубитись. Розчинитись. Зникнути.

— Байдуже... – прошепотіла, усвідомлюючи, що це дійсно так — головне ця мить: вона, він і забуття. — Кохаю тебе солодко та гірко й мені однаково, що буде потім. Завтра може й не бути. Хочу забутись. З тобою бути хочу. Не витримую цієї реальності, — зізнання з неймовірною легкістю зірвалось з вуст, бо давно мусила відкрити йому душу.

В очах навпроти з’явився чи то жаль, чи то біль. Примружився, щось несвідомо пробурмотів. Соломія так і не зрозуміла, але вже й неважливо — ціль визначена.

Потяглась до нього, обвивши шию. Поцілунком торкнулася вуст. “Потрібний! Необхідний! Мій!” — кричали думки.

Його долоня ковзнула в розпущене волосся. Бережно гладив, наче бажав виплеснути всі емоції дотиком. Обійняв, притискуючи до себе ще міцніше. 

Мія заплющила очі, розчиняючись в його діях.

Підхопив її не відриваючись від губ і поніс в кімнату. Знімав одяг, прокладаючи стежку з ласок за наміченим раніше планом. Губив її у своїй ніжності, зриваючи з вуст млосне зітхання. Пробуджував несамовите бажання, що відзивалось солодким тремтінням. І вона вже нічого не розуміла, блукаючи десь в іншій реальності.

Якась несвідома мить і прохолодна постіль торкнулася її спини, поки його теплий подих продовжував блукати шкірою. Навис зверху, цілуючи. Широка долоня ковзнула її рукою, аж поки їхні пальці не переплелися і він притис їх недалеко від голови.

На кожну його дію, Соломія відповідала палко й пристрасно, упиваючись власною розкутістю. Все продовжувалося до тієї миті, поки вона широко не розплющила очі, зіщулившись й вп'ялась нігтями в його руку.

Денис завмер, зустрівшись з її поглядом. Подив в його очах моментально змінився жалем. Нахилився, поцілунком забираючи біль. Відволікав несамовитими ласками, турботливо пестив. Чекав, давав можливість звикнути аж поки вона сама не відповіла. Продовжив з якоюсь нереальною обережністю, уважно вивчаючи її поглядом.

На її вустах завмерло його ім'я.

Останній пристрасний поцілунок і повернення в реальність. Але Соломія не бажала його відпускати. Міцно притягла до себе, стираючи руками прохолоду зі шкіри. Слухала шалене серцебиття, що зливалося з її й це все було настільки правильним, наскільки й необхідним.

"Він мій!" — тішила солодка думка.

Ковзнув рукою, й це вже не ніжний дотик, а якийсь безтрепетний, наче бажав ним виразити бурливі емоції.

Здавалось, час зупинився, і їй хотілося загубитися в цьому світанку разом з ним — не бажала повертатись в реальність до всіх наявних проблем, відганяючи зайві думки від себе.

Нагородила його ніжною усмішкою, виплескуючи емоції, а він натомість легенько торкнувся волосся, пригладжуючи. Дивився в очі так, ніби бажав подарувати цілий світ одним поглядом. І Мія тонула в тих сріблястих озерцях, поверхня яких полонила її зображення й дарувала спокій та затишок. Але це блаженство продовжувалось рівно до тієї миті, поки вона знову не побачила в них відбиток жалю. Денис одразу ж зрозумів це, та примружившись випустив її з обіймів, змушуючи підсвідомо протестувати проти цих дій — вже не вистачало його присутності, жаданих рук, несамовитих, пристрасних дотиків і дихання, що обпалювало шкіру.

— Треба було раніше прийти до тебе з пістолетом, – пробурмотіла вона, сором'язливо натягаючи простирадло аж до підборіддя.

Денис проігнорував її слова. Сів поруч. Емоції з обличчя начисто зникли. Мія не розуміла різкої зміни його поведінки. Вслухалася в тишу, а вона здавалась моторошною і порушити її Ден не спішив, посилено над чимось думаючи.