20. Не забуду

Наш час

Стоячи перед дверима Денисової квартири, дівчина знала, що вороття вже не буде. Та хіба воно їй потрібне? Міцно стисла в руці пістолет, похапцем роззираючись навколо. Але хто там міг бродити в таку пізню чи навпаки — занадто ранню годину? Навіть найдопитливіші сусіди давно бачили десяті сни, а деякі вже взагалі готувалися до пробудження.

Важко втягнула повітря, набираючись сил, бо страху не місце в подібних ситуаціях. Гордо розпрямилась і натисла на дзвінок, слухаючи приглушене дзеленькання з-за дверей.

Чекала. Він не поспішав. Повторила, міцно стискуючи в руці пістолет і знову нетерпеливо очікувала. Минуло декілька нервових хвилин. Почувся шурхіт. Ще раз глибоко вдихнула та впевнено підвела зброю якраз в той момент коли двері відчинилися й пістолет опинився прямо перед його обличчям.

Здивована відсутністю реакції на її дії, Мія згадала, що стоїть на сходовому майданчику. Кивнула, вказуючи йому поступитись і пройшла всередину, міцно стискуючи зброю. А він продовжував дивитися так само байдуже.

Штовхнула ногою двері, не зводячи з нього очей. Пістолет тримала обома руками, як і вчив: впевнено та правильно, щоб бачив наскільки добре засвоїла його урок. Звичайно, усвідомлювала, що не скористається ним, саме тому навіть із запобіжника не зняла, але він мусив все зрозуміти, побачити правду та усвідомити, що вона його просто так не відпустить. Саме цим і пояснювала настільки відчайдушний та зовсім нерозумний, навіть божевільний крок.

«Ти тільки мій!» — тішила нав'язлива думка.

― Пояснюй, що за весела акція, — порушив тишу Денис, продовжуючи спокійно дивитися.

«Що пояснювати? Що кохаю тебе й божеволію від цього. Ти ж не розумієш, вперто не хочеш бачити...» — відповіла подумки.

Захотілось опустити зброю й кинутись йому в обійми, але не можна... сам же заявляв, що вона вже ніхто, спочатку доведеться змусити його розплющити очі.

― Пояснювати? Ти ж буквально декілька годин тому навідріз відмовився мене слухати! ― примружилась, приховуючи розпач.

― Але ж ти вирішила, що ота іграшка допоможе тобі в цьому, ― незворушно мовив він, ліниво блукаючи по ній поглядом.

"Чому ж ти так дивно дивишся? Ну чому став аж настільки чужим? Невже не бачиш, що я не змінилася, все та ж і хочу бути тільки з тобою?” — волало серце, перекрикуючи здоровий глузд.

Ледь помітно втягнула повітря, щоб знову перейти в наступ, бо в кінці цієї битви, обоє мали виграти війну – на одному боці. Тільки не розуміла, чому він цього не бачив.

― Ні, ― похитала головою, ― ти вже втратив свій шанс отримати відповіді. Більше не стану нічого розповідати чи доводити ― це зайва інформація. Запізно.

― З якого ж приводу тоді весь цей фарс?

Мія глибоко й повільно видихнула.

― Вибирай: або я, або… ― недбало кивнула вона, вказуючи на пістолет і опустивши його, прицілилась в область грудей. Ніби обмацуючи, відшукувала серце.

“Що ж я роблю…” – не вкладалося в голові, але продовжувала…

― Це ти так оригінально вирішила запропонувати мені себе? ― насмішкувато вигнув брову, чим ще більше збив її з пантелику. ― Чи чемно пропонуєш відібрати в тебе цю забавку?

— Це вибір між мною і смертю! Я твоя без варіантів! – відрубала, блиснувши рішучістю. – А ти мій – іншого не дано! Хочу донести до тебе цю інформацію.

― Без варіантів... Це пропозиція?

Соломія проігнорувала. Знову важко вдихнула, набираючись сил.

― Я не дозволю ось так легко відмовитися від мене! Довідався і тепер вважаєш негідною себе. Так не буде! Тим більше та правда зовсім не така, якою ти її побачив і уявив, ― роздратовано видала вона. І перевівши подих, вкрадливо продовжила: – Якщо я так вчинила, значить життя не дало іншого вибору. Взагалі ж нічого про мене не знаєш. І ти не кращий!

Після цих слів її накрила ціла лавина люті. Зціпила зуби.

― Як це розуміти? Чому не було вибору? ― його спокійний тон враз руйнував всі плани, змушуючи вгамовуватись... Але не здаватися.

― Я не виправдовуватимусь, хоча пояснення маю. А ще не відпущу тебе, навіть не сподівайся. Ти або мій, або отримуєш кулю... ― запнулася, але швидко вирівняла тон. ― Так, що скажеш... любий? Обирай.

― Цікаві варіанти...

― Ти ще й роздумуєш! ― фиркнула, розуміючи, що він зовсім не боїться погроз і задум вже практично провалився. Знову почала блудити пістолетом, прицілюючись. ― Куди стріляти?

Іскрила цим зухвальством сподіваючись, що він все ж одумається. Здавалося, градуси з крові вже кудись зникли й це все більше ввижалося просто божевільним безглуздям. А що робити далі, вона навіть не подумала...

Денис ступив до неї не відводячи погляду. Крок і дуло пістолета вперлось в білу футболку. Його вуста скривились в іронічній посмішці.

Мія не встигла нічого зрозуміти, як вже опинилась притиснута до стіни із заведеними за спину руками. Це відбулося настільки швидко, що лише зблизька роздивляючись стіну, вона ніби в уповільнені почала перемотувати події останніх секунд, як Денис вхопив її зап’ястя зі зброєю, потягнувши вбік. І все…

― А тепер, крихітко, побавлюся я, ― пошепки повідомив він, нахилившись до її обличчя. ― Вирішила вже, як розплачуватимешся за це?

Міцно притис, не даючи навіть поворухнутись і продовжив тим самим вкрадливим тоном:

— Тобі ніхто не говорив наскільки небезпечно приходити вночі до чоловіка й націлювати на нього пістолет, плетучи якісь нісенітниці?

Соломія сповна усвідомила помилку, а також те, що остаточно вляпалась, адже він здавався абсолютно чужим. Промайнула думка, що можливо, й справді ніколи й не знала його справжнім, як і натякав. І на що розраховувала, припершись з пістолетом? Невже думала, що побачить зброю й одразу подобрішає?

— Ну, вирішила як розплачуватимешся?

— Відпусти, – прошепотіла вона в стіну, ледь дихаючи.

Розвернув до себе, обіпершись руками об стіну по обидві сторони від неї.

Соломія завмерла дивлячись в очі, а в них щось дивне. Чудово усвідомлювала, на яку розплату натякав, не настільки вже й наївна і тепер повністю у його владі. Єдиний вихід вибратися – використати пістолет.