19. Байдуже у що віриш

Байдужість з його погляду нікуди не зникала, обпікаючи гірше за слова.

— Втім, байдуже у що ти віриш, Міє. Вкотре повторюю: заплатив не за балачки. Ти ж зрозуміла вже.

Соломія бачила, що налаштований він досить серйозно, і від цього ставало ніяково та навіть моторошно.

“Невже й справді видала бажане за дійсне? Як? — жахнулась своїх думок. — Він не може…”

— Ти плануєш виконувати свої обов’язки? – дивився вичікуючи.

«Ні! Він не може це говорити серйозно…» — хитала головою, мов мантру прокручуючи ці слова в голові, але нічого не змінювалося. В горлі стояв клубок, а скроні обдало холодом.

Руки безвільно опустилися.

“Не плануєш рахуватися з моїми бажаннями. Віриш лиш у свою правду. Хочеш отримати те, за що заплатив, — звернулась до нього подумки, краючи серце холодним блиском очей. — Як зрозумієш помилку, буде занадто пізно. Не зможеш нічого змінити”.

— Починай, – сказала надломним голосом.

Страху не було, як і сенсу надалі плекати дивні фантазії. Його наміри цілком зрозумілі, він і не планував відступати. А вона… вона покірно взяла на себе роль жертви. Опустила погляд в підлогу й зімкнула повіки. Не могла дивитися у ті очі, в яких донедавна бачила своє щастя. Не хотіла втрачати його саме тут і саме так, але вже знала: не пробачить.

Чекала. Час йшов, та нічого не відбувалося. Стрепенулась і глипнула на нього.

— Не беру те, що доступне всім, – вимовив чітко й повільно, хмуро пасучи очима.

— Тоді навіщо було це все? – запитала вона хрипко, ледве перемагаючи тремтіння в голосі. — Що за дикі ігри?

— Відповідь ти й без мене знаєш, – скривив губи. — Сподіваюся, розумієш, що з цієї самої миті ти мені більше ніхто. – зробив паузу та примружившись продовжив: — І краще нікому не говори, що знала мене раніше й про все, що відбувалося в цій кімнаті насправді. А точніше: чого не було. – наголосив на останніх словах і вкрадливо додав: — Це у твоїх же інтересах.

Соломія дивилася на нього, наче, крізь якусь пелену. Вважала після цієї кімнати зненавидить його за те, що планував вчинити, та він зробив так, щоб ненавиділа себе.

Мовчала. Знову схопилась за ненависний пілон, боячись впасти. Думки затуманилися. Емоції притупились. Просто дивилася відсторонено, байдуже.

— Все зрозуміла? – запитав Денис. Декілька секунд вглядався в її обличчя і нарешті побачивши там те, що йому хотілось, дістав з кишені ключ та попрямував до дверей.

Соломія продовжувала стояти незворушно, наче якась статуя. Почувся характерний звук відмикання замка, який знову викликав асоціації зі зброєю. Вона уявила, що цей пістолет під назвою «Життя» давно знятий із запобіжника та заряджений, затвор відтягнутий, а палець на спусковому гачку, причому то її палець і вона самостійно натискує...

— Вільна. Йди.

Все — вбита. Випробування закінчилось. Відпустив і від цього ще гірше, бо вчинком цим бажав показати, що кращий.

Мія відірвалася від ненависної опори й швидко оминула його, вириваючись з пекельної кімнати, залишаючи все позаду. Не розбираючи дороги, понеслася коридором на тих височезних підборах, тримаючись стіни. Сльози хлинули — не було сенсу стримувати ридання.

На якусь коротку мить зустрілася поглядом з Валентиною, яка спокійно розмовляла з головним дияволом в коридорі. Промчавши повз них, дісталася гримерки. Ввалилась туди грюкнувши дверима. Зі злістю зірвала злощасну маску. “Який взагалі з неї сенс і з цього маскування в цілому? Він однаково все дізнався”, — обпалили гіркотою думки.

Дівчата кидали на неї співчутливі погляди. Всі знали, що коїться в клубі насправді й чим закінчується. Соломія вже й не сумнівалася, що Соня теж це знала. З самого початку знала й свідомо продовжувала бродити лезом. Доходилася.

“Зараз вони вважають, що він змусив мене зробити те, чого я не бажала, тому й дивляться настільки жалісливо, — подумала вона, обвівши очима дівчат. — Та це ж не так. Моя трагедія в іншому – все розтрощила сама. Втратила його довіру, бо не мала іншого виходу. А він просто відпустив. Показав, що вище цього всього та що я для нього вже нічого не значу”.

Заледве вгамувала сльози, які вирішили жити своїм життям. Витерла лице. Одна із дівчат підсунула серветки, інша допомагала стирати макіяж

Валентина повернулася в гримерку через декілька хвилин і одразу кинулась до Соломії, яку обступили дівчата, втішаючи. На обличчі співачки, Мія бачила найбільше здивування. Вона знаходилася в їхній ієрархії на щабель вище інших дівчат, можливо, була не настільки зіпсованою, може, тому й вірила в краще. Хоча якщо судити з того, що коїлося навколо, в тих стінах не було жодного невинного й бути не могло.

— Що він тобі зробив? – спитала Валентина, з підозрою косячись на неї, мовби не вірила у те, в що повірили інші.

Дівчата притихли, чекаючи відповіді. Їхні співчутливі погляди не залишали сумнівів, що вони пройшли через пекло й знали всі його нюанси.

— Нічого, – схлипнула Мія, опустивши очі.

Всі сприйняли її відповідь за небажання розповідати, але співачка дивилася так, наче, їй була відома ця правда.

— Все буде добре, – промовила з розумінням, несподівано поладивши Мію по спині.

Тільки от Соломія підозрювала, що це не її сценарій, бо нічого доброго на горизонті не майоріло.

Валентина викликала таксі, допомогла Соломії переодягтися та дістатись дому. Їхали в напівтемряві в абсолютній тиші, яку розвіювали лиш тихенькі мелодії місцевої радіостанції. На прощання співачка вкотре запевнила, що все обов’язково налагодиться. Мія вже достатньо заспокоїлась та оговталась і хотіла вірити в ці слова, якими б нереальними вони їй не здавалися.

Діставшись самотньої квартири, їй знову захотілось розридатися, тільки вже через те, що не могла знайти Соню.

Холодний, майже крижаний душ допоміг прийти до тями, та надовго це не допомагало. Від проблем холод не позбавив. Вийшла звідти зіщулившись. Надягла халат, зігріваючись, обмотала голову рушником.