18. Ніхто не допоможе

Її поглинула темрява. Клацання замка позаду нагадало звук зняття пістолета із запобіжника. Зачинили й скоро пролунає постріл. Рухи здавались скованими, очі ніяк не могли звикнути до повної темряви. Спробувала прислухатись і відчула, що в кімнаті хтось є, точно хтось мав бути й просто так не випустить. Як врятуватись?

Паніка й тривога загризали, здаючись нездоланними. Дихання стало переривистим, хоча дівчина й намагалася приглушувати його. Не хотіла показувати страх, та вже наступної миті нерви здали: несвідомо кинулась до дверей, намацала ручку й безрезультатно шарпала її. А в ці секунди в її пам'яті лунали попереджувальні слова Едуарда: — «І не думай зайвий раз дратувати такими от істериками того, хто за тебе заплатив. На допомогу однаково ніхто не прийде, ти ж це маєш розуміти — знаєш де знаходишся».

Темрява ще більше згустилася, навіть дихати стало важко. Збезсилено відпустила ручку, ледве розчепивши пальці, бо вони, мовби приросли до неї, адже то єдиний шлях вибратися. Єдиний шлях до свободи. Та якийсь вихід мав бути. Мусив бути. Мія вірила в це, чіплялася за примарну надію.

Затамувала подих, намагаючись виявити його місцеперебування, але марно. Цей мерзотник, якому надумалось порозважатись, ще й погратись вирішив. Сидів в темряві й не вмикав освітлення. Знову згадалися слова: не розчарувати, інакше порятунку не буде.

Тонка межа між останніми крихтами витримки й неконтрольованою істерикою, от-от могла бути перейдена. Нерви імпульсами гуляли тілом, шукаючи виходу.

“І довго він буде лякати невідомістю? Чи може й не планує вмикати освітлення, щоб я навіть обличчя не запам’ятала?” — до крові прикусила губу, щоб хоч якось взяти себе в руки.

Втислась спиною у двері. Опора й підтримка, якої так потребувало тіло. Трохи заспокоїлась, гарячково роздумуючи, що робити далі.

Зібравши в кулак всі сили, сміливо запитала:

— Я так і буду стояти в темряві?

Минуло декілька нервових секунд і все навкруги освітилося, не залишаючи більше таємниць.

Соломія рефлекторно примружилась від різкого світла, але швидко призвичаївшись широко розплющила очі, бо ніяк не могла повірити в те, що бачила. Виникло бажання заплющити їх назад та зникнути. Доля вкотре безжально штрикнула кинджалом, цього разу прямо в серце. Розпач ще більше поглинав, заповзаючи навіть у найвіддаленіші закутки свідомості. Пробувала приховати від нього все, а він дізнався, та ще і як ефектно та видовищно!

“Хіба це все може бути правдою? — гучно застукотіло серце. — Таких збігів не буває… просто не буває”.

Денис дивився на неї злегка примружившись і його погляд здавався зовсім чужим і незнайомий.

“Він друг Едуарда…” — в її думках кружляло безліч питань, але ставити їх дівчина не наважувалась.

В пам’яті знову сплили слова Едуарда: «він не та людина, яка любить жарти...».

“І що це може значити для мене? — питала сама себе. — Я ж маю радіти, що тут саме він, так?” Але дивлячись на чоловіка, що знаходився в іншому кутку кімнати, розуміла, що тішитись не варто.

— Значить загадкова Леді Ікс, – порушив тишу Денис.

Безшумно подолав відстань від вимикача до дивану в центрі кімнати, між ними залишалось якихось декілька метрів. Сів, обіперся на спинку, мовби в очікуванні якогось незабутнього видовища. І пробігшись по ній поглядом, продовжив:

– Я ж говорив, що дізнаюся все. Але зізнаюсь: такого не очікував. Здивувала... навіть спантеличила.

А Соломія продовжувала стояти так само міцно тулячись до дверей і не знала, що робити далі. Їй так хотілося розповісти йому абсолютно усе, але це не той варіант, який вона вибрала. Едуард же явно попередив, що цей клієнт — важлива персона. А якщо вони добре знайомі — краще не розповідати.

“Соня дорожча за все, — нагадала собі подумки. — Та й незрозуміло, чи правда взагалі зможе щось змінити, після того, як він побачив мене у цій кімнаті, а перед тим ще й на сцені через те скло. Відчужений погляд повністю підтверджує здогадки. Відтепер в його очах я погана, негідна, грішна, огидна, але і він не кращий, якщо зараз тут!”

— Дене, — почала вона тихо, повертаючи здатність розмовляти, — все зовсім не так, як ти уявив. Поговорімо про все спокійно, без обвинувачень, як дорослі.

— В тебе ж сьогодні була можливість все розповісти — ти промовчала, – непохитний тон встановлював між ними бар’єр. – Тепер вже пізно. Я ж не за балачки заплатив. Виконуй те, що маєш.

«Заплатив…» — гіркотою вторили її думки.

В цю саму мить між ними все руйнувалося, наче від найпотужнішого землетрусу, який не щадив нічого, безжально зносячи все на своєму шляху, в тому числі й багатоповерховий будинок її мрій та планів. Але вона не планувала мовчати.

— Дене, поки подібні тобі ходять сюди дивитися, пускати слину й розважатися, інші змушені виживати будь-якими доступними способами. Саме такі як ти й створюють попит цього роду. Не існувало б вас, не було б і цієї негідної пропозиції, яка мусить його задовольняти. У твоєму голосі зневага, але чим ти кращий, ти ж зараз також тут в цій кімнаті разом зі мною? І ти навіть не запитав, чи згодна я сюди прийти, просто заплатив і більше тебе нічого не хвилювало. Хіба ви залишаєте вибір?

На якусь долю секунди дівчині здалося, що її слова завдали йому болю — примружився. Хоча могла й помилятися на такій відстані.

— Зайві балачки. Я ж попередив... — мовив, розтягуючи слова. — Змушувала бігати за тобою, вдавала неприступність. Просто назвала б суму. Ціну має все й ти вкотре довела це, – зробив паузу, вдивляючись. – Починай, таємнича Леді, не на публіку, а лиш для мене одного.

Його беземоційний тон трохи додав сил. Розуміла, що навмисно називав сценічним прізвиськом, уникаючи справжнього імені, хотів показати наскільки змінилось ставлення.

“Але ж я залишилась такою як і була, — пронеслося в голові. — Чому ж ти цього не бачиш, коли завжди усе помічав? Я нічого не могла від тебе приховати. Вловлював кожну емоцію на лиці, відчував настрій, думки вмів читати. Що змінилося? Чому тепер нічого не бачиш?”