17. Нові обов'язки

Соломія дивилася на кремезного охоронця, на якого буквально налетіла, відчинивши двері гримерки й всередині все стискувалося від страху. Розуміла, що прийшов за нею, очікував, щоб одразу перехопити, значить все досить серйозно. Нервово думала над причинами й усвідомила, що вони навряд чи могли дізнатись справжню причину її появи в клубі. Поводилась обачно й навіть не почала втілювати план в життя. Але добре пам’ятала історію із Сонею, тому закрадались підозри, що щось подібне чекає й на неї, причому вже.

Ніхто не наважувався перечити цьому здоров'яку. Дівчата, які залишились переодягатись й ще не встигли розійтись домівками, дивились розгублено, Валентина — з якимсь співчуттям. Всі притихли й здавалось, навіть позавмирали, добре усвідомлюючи, що порятунку їй вже не буде. Соломія теж це розуміла, оскільки вигляд охоронця на інше й не натякав.

Серце робило якісь неймовірні піруети, незнані досі, відбиваючи пульс в скронях.

— Пішли, – повторив охоронець.

— Куди? – ледве вичавила з себе, не впізнаючи власного голосу.

— Побачиш.

Дихання збилося від його тону. Неприємний холодок поривно розійшовся всім тілом, викликаючи легке оніміння.

Помітивши в її очах протест, здоров'як мертвою хваткою вхопив за передпліччя та потяг через всю гримерку до протилежних дверей, що виходили в довжелезний коридор. Пручатись марно — як стіна.

— Сама піду, – процідила крізь зуби, намагаючись показати, що не така вона вже й перелякана, хоча розум тисячею дрібненьких молоточків твердить лиш одне – «остаточно вляпалась!».

Відпустив, відчиняючи двері й штовхнув вперед. Вона зиркнула на передпліччя, де залишилися сліди його пальців. “Буде синець, — подумала з гіркотою. — Хоча, хто знає, може там, куди він мене зараз веде, подібне здасться лиш легесенькою розминкою… Про що я думаю!”

Набрала в легені повітря, борючись з тривогою. Ледве перебирала ногами на тих височезних підборах. Охоронець підштовхнув її в бік кабінету Едуарда, який знаходиться поруч, дозволяючи зітхнути з полегшенням — з’явилось ефемерне сподівання, що все не так погано і її просто ведуть на розмову.

«Саме так і буде!» — намагалась переконати себе, коли здоров'як відчиняв перед нею двері й упхнув всередину.

“Мрії збуваються, хотіла ж сюди потрапити”, — хмикнула про себе.

Охоронець зайшов слідом, повністю перегородивши шлях до відступу. А Едуард розвалився у своєму кріслі з якимсь задумливим виглядом, нахабно ковзаючи по ній очима.

Захотілось прикритись, заховатись від цього. В спробі відволіктись, роззирнулась навколо й майже обімліла, коли побачила, що одна стіна його на диво невеликого кабінету, зовсім і не стіна, а бокове вікно на сцену. Знаходячись по той бік, вона ж вважала, що то просто дзеркало, як в танцювальній студії, а виявилося, це затемнене скло й він все бачив. Дівчата на сцені постійно в нього під наглядом.

— Здивована, ципо? Усім відомо... – задоволено протягнув, упиваючись її замішанням. — Дзеркало Гезелла. Цікаво, правда?

“Дуже!” 一 вчасно прикусила язика. Сарказм в подібній ситуації нічим не допоможе. Усвідомивши, що в цій кімнаті можуть бути якісь підказки, почала обережно розглядати все навколо, щоб не викликати ніяких підозр — нехай сприйме за просту цікавість.

Ковзнула поглядом по стосу якихось паперів біля нього — “Може відповіді десь там?”

— Соломіє, — Едуард перервав її розглядання, — тобі не цікаво чому я тебе сюди запросив?

— А це було запрошення? — здійняла брови, несподівано відчувши приплив хоробрості. – Мені здалося ти примусив.

— Звикай, тут так заведено. – протяг ліниво, криво посміхаючись. – Зараз відправишся у VIP- кімнату, там тебе вже чекають.

Вона ахнула. Майже ж переконала себе, що це закінчиться добре. Страх з новою силою почав сковувати серце. А вона все ще не могла повірити, що це відбувається з нею.

— Ти ж обіцяв... – ніби здалеку почула свій приглушений голос, наперед усвідомлюючи, що ніякі вмовляння не подіють. Це вже точно кінець.

— Що я вдію? Тебе замовили. Прийомчики подіяли. Радій.

Мія відвела від нього очі, оскільки більше не могла дивитись на зухвалу фізіономію. Його тішило те, що загнав в глухий кут, упивався її станом.

Несподівано помітила на іншому краю столу дві склянки й пляшку якогось алкоголю. Все вимальовувалося в загальну картину: Едуард сидів тут з іншим негідником і вони бачили все, що творилося на сцені, стежили за її виступом. І той невідомий мерзотник забажав таємничу танцівницю.

“От дурепа! Знала ж, що ця потаємність ще гірше діє на них, ніж той червоний прапор на биків… — прошмигнули розпачливі думки. Але це були далеко не всі відкриття. — Якщо ці двоє негідників були тут разом, значить вони ще й товаришують, а тому ніякого позитивного закінчення очікувати не варто. На таких вмовляння не діють”.

У відчаї заплющила очі.

— А якщо я відмовлюсь від цього?

— Ципо, ти дечого не втямила, — вищирився. — В мій клуб для таких як ти вхід є, а виходу не існує. Якщо ти вже сюди потрапила, йдеш до кінця й чітко виконуєш те, що тобі велять. Я не даю вибору, не дивлюсь на сльози, не прислухаюсь до благань. Якщо ти тут – виконуєш наказ. Все!

— Але ж ти обіцяв, що приватних танців у мене поки що не буде! – перейшла на підвищений тон, не змогла стриматись.

— А хто сказав, що це танці? – вдав подив, не перестаючи зловісно шкіритись.

“Йому ж подобається мучити й дивитись на страждання інших, — промайнула невтішна думка. — Просто ненормальний псих!”

— Тут не місце подібним істерикам, — продовжив більш грізно. — Нічого з тобою не станеться… мабуть. До того ж хіба таким як ти не однаково? Тебе високо оцінили. Хіба не цього добивалась?

На очах з’явилася поволока. Вона сповна відчула ту безвихідь, яку пережила Соня. Історія повторювалася вже з нею.

Раптово Едуард підхопився зі свого крісла й блискавично подолавши відстань між нами, опинився поруч, свердлячи ненависним, погрозливим поглядом, в якому вже не залишилось і краплі недавньої зловтіхи. Торкнувся підборіддя, примушуючи дивитися в очі й попередив: