15. Неочікуванний візит

Минуле. Наступного дня

Черговий ранок розпочався, як зазвичай, з несамовитого писку «розумного» будильника. Ледве розімкнула повіки — енергії вже не вистачало. Здається, лиш недавно вернулась з того мерзенного місця, хоча так, це було... вже сьогодні.

Перед її очима досі мелькали хтиві погляди, які, здавалося, й сліди позалишали на шкірі. Повернувшись, ще довго намагалась змити їх, відчуваючи себе так, мовби викачалася в бруді. Але згадка про Соню, миттєво мирила зі всім. Основна ціль — роздобути хоч якусь інформацію і якщо вона вже опинилась в епіцентрі того пекла, вдаватиме, що грає за їхніми правилами.

Прокручувала в пам'яті події минулого вечора й ночі. Згадувала, як після виступу Едуард наказав їй починати вже сьогодні. З якими гіркими думками вона приймала цей його наказ, адже отримала місце Соні — якраз її зміна. Не противилась, не сперечалась і навіть примудрилась вичавити усмішку, щоб думав, ніби опинилася дійсно в безнадійній ситуації. Треба було відвоювати хоч трохи довіри, бо навіть додому після виступу відіслав її з охоронцем, явно захотів перевірити місце проживання.

До реальності Мію повернув автомобільний гудок з вулиці. Піднялася з ліжка, борючись з втомою та запамороченням з чіткою вказівкою не збиватися зі звичного графіку. І через декілька хвилин вже прямувала в парк.

Біг не допомагав розкласти полицями думки — ті не піддавалися дресуванню. Минув всього день без Соні, а вона вже майже знетямилася, коли навпаки треба було вгамувати емоції й діяти максимально обережно та обмірковано. Імпульсивність та безрозсудність лише шкодила..

Настільки поринула в тривожні роздуми, що й забула рахувати кола. Опам’яталась, коли відчула, що більше не може й важко дихаючи, попленталась до виходу, за звичкою наткнувшись очима на кіоск з пресою. Журналісти активно фантазували над мотивами й розгадкою надпису на доларовій купюрі.

Невідомо для чого, але вона все ж купила ту газету. Повернулась в самотню квартиру, сіла за стіл, жбурнувши свіжу пресу перед собою. Невидющими очима вглядалась в букви. Специфічний запах свіжої фарби й паперу, відносив думки в раннє дитинство.

Підняла очі, блукаючи кухнею. Натикаюсь на кружку Соні, що самотньо стояла на полиці чекаючи її. Заплющила очі. Заспокоїлась. Встала й підійшла до вікна. Роздивлялася перехожих, думаючи про нагальне: треба звільнитись. Набрала номер керівниці, чудово усвідомлюючи, що ніхто не робить таке телефоном. Пояснила, що більше не вийде та щось пробувала випитати, вговорити, але Соломія майже не слухала її. Завершила виклик, кинувши мобільний на стіл поруч з газетою й обійняла себе руками, відтворюючи в пам'яті план клубу з безліччю кімнат.

Подзвонив Денис. Вона й забула про його існування. Вдивлялась в екран мобільного, аж поки той не померк. Вирішила поки не спілкуватися з ним. Він подзвонив вдруге, та дівчина вимкнула звук, залишивши телефон на тому самому місці.

Знову всілась за стіл. Довго сиділа, вдивляючись в чорні газетні букви. Думала, перебирала можливі варіанти дій та будувала плани. Щоб хоч трохи збадьоритися й додати сил вирішила зварити кави, але не встигла піднятись з-за столу, як гнітючу тишу квартири прорізав дзвінок, змінюючи плани.

На думку спала лише власниця, але та недавно отримала від них квартплату. А дзвін лунав і лунав, змушуючи дівчину поквапитися.

— Міє, відчиняй. Знаю, ти вдома. – почула приглушений голос з-за дверей і завмерла на місці.

На автоматі глянула в дзеркало і поморщилась від замученого вигляду. Злегка пригладила волосся й відчинила.

Денис стояв опираючись на одвірок. Злегка примружився вдивляючись в лице й одразу напав:

— Чого не відповідаєш на дзвінки?

— Не чула.

Вона навіть не пробувала прикрасити цю брехню, чи додати більш правдиву інтонацію і він чудово зрозумів це, мовчки роздивляючись. Соломія поборола в собі бажання зачинити перед його носом двері, щоб не дивився так. Відійшла вбік, впускаючи його всередину.

Повела на кухню. Сіла за стіл, уважно дивлячись на свого гостя, так ніби це вона до нього прийшла, а не навпаки. Навіть не думала про гостинність, ні про що не думала.

Він не сідав, стояв поруч, схрестивши руки на грудях.

— Що з тобою таке? – запитав хмурячись.

— Нічого, — спробувала надати голосу впевненості, але зрозуміла, що він так просто не відчепиться. — В жінок таке буває... гормони там... настрій змінюється... хочеться когось вбити.

— Не переконала. Розповідай, що сталося.

“Хіба можна? Моя правда поставить величезний хрест на всьому”, — похмуро подумала вона.

Денис тим часом обвів очима все навколо й зупиняє погляд на газеті з похмурим заголовком. Дівчина несподівано згадала про статтю, втупившись очима в ті букви. Їй здавалося, що так набагато безпечніше, адже він інколи дивився так, мовби читав душу, саме тому й не бажала спілкуватися, не приймала телефонний дзвінок.

— І про що так завзято задумалась? – вирвав з роздумів.

“Що говорити? — спитала сама себе. — Сказати, що думаю над тим, яку більш-менш правдоподібну брехню вигадати? Відповідь прямо перед носом, а я її не бачу”.

— Про цього кілера, який тероризує наше місто, – провела рукою по газеті, яку не те, що не читала, а навіть не розгортала.

— Для тебе він цілком безпечний.

Якось занадто дивно й впевнено він це сказав, відірвавши її від чорних букв.

— Чому це?

— Я теж читати вмію,— хмикнув Денис. — Знаю на кого полює. Ти в повній безпеці.

— Для таких неадекватних маніяків не існує кордонів.

— Забудь про нього, він тебе не зачепить, – мовив, присідаючи поряд. І впевнено додав, прикувавши поглядом: — Я не дозволю.

Їй захотілося плакати, впавши в його обійми.

— Міє, ти ж мене зараз знову обманюєш — тебе не це хвилює. Навіщо ця брехня? — спонукав він до зізнання.

— Дене, моя правда не для тебе, – ледь не зітхнула, відповідаючи його ж словами. Вже хоч не обман.