12.Розплата за мрії

Грюкнули вхідні двері, нещадно вирвавши Соломію зі сну. Вона була там разом з Денисом: річка, капот автомобіля, його руки на талії... Зітхнула. Зрозуміло, що повернення до реальності не дуже подобалось — хотілося побачити продовження, та не судилося. Розчаровано проскиглила, намагаючись сконцентруватись на тому, що відбувалося, відчайдушно проганяючи дрімоту, а вона не йшла, проте звук чогось розбитого, що долинав від дверей, достатньо пришвидшив весь процес небажаного пробудження.

Соня завжди приходила тихо й пробиралася навшпиньках, щоб не розбудити. Усвідомивши це, одразу схопила мобільний, вдивляючись в екран. Майже ранок і за вікном вже починало розвиднюватися. Перевела погляд на двері. Подруга не поспішала. Знову почулися якісь дивні звуки. Щось впало, розлетівшись на друзки.

Соломія підхопилась. На ходу накинула халат і з тривожними передчуттями кинулась з кімнати. Те, що відкрилося їй в наступні секунди, до болю стиснуло серце, змушуючи завмерти від страху. Соня вся в сльозах сиділа на підлозі здригаючись від схлипувань.

Мія завмерла чіпляючись за одвірок. Проганяла здогадки. Сподівалася. Мало бути якесь інше пояснення. Обов'язково мало. Життя ж не настільки жорстоке! "Це ж не може бути те, про що думаю…" — вкотре прокрутила в думках. Але приглушені ридання – спростовували її мантру. Навіть запитувати не потрібно.

Чогось подібного Соломія й боялася, застерігаючи подругу. Усвідомлювала, що від подібного місця можна чекати лише чогось такого, вони ж танцями тільки прикривають весь той жах. Там же одні мерзотники!

Ще якась мить минула в затуманених роздумах, потім ще декілька секунд і вона навіть не зрозуміла, як опинилась біля Соні, впавши на коліна. Подруга не реагувала. Просто сиділа, опустивши голову з німими схлипуваннями. Світлі локони позаплутувалися закриваючи обличчя, тремтіли разом з нею. Поруч валялись друзки розбитої статуетки. Мія прикипіла до них очима, намагаючись уявити якою частиною фарфорового ангела вони були. Крило... то точно частина крила. Ангел розбився на дрібнюсінькі уламки, тільки шматок крила уцілів.

— Це я його знищила, – прошепотіла Соня й підвела заплакані очі. – Ти подарувала й сказала, що я нагадую тобі ангела, але я — вже не він. Не могла дивитись... Мене знищили, ангела вбили і я його також...

— Сонечко ти моє... – сльози затуманили погляд. Тремтячими руками кинулась забирати волосся з її обличчя, витирати сльози й міцно обійняла, вгамовуючи розпач. – Ти завжди будеш ангелом, що б не сталося — ніхто й ніщо цього не змінить. Ти хороша, найкраща у світі.

Соломія тримала її у своїх обіймах, доки вона не перестала тремтіти, трохи заспокоївшись. Потихеньку відпустила, вглядаючись в лице. На світлій шкірі проступали сліди майбутнього синця. Біляві завитки знову поповзли на обличчя, вкотре довелося їх прибрати. Зап'ястя в подряпинах.

Від побаченого й усвідомленого, вона міцно стисла зуби, борючись з шаленим бажанням дістати пістолет, заявитись в те пекельне місце й помститись їм всім. І стріляти вже вміла. Навіть почала уявляти ту картину розправи, але…

"Ти ж не вбивця, — звернулась сама до себе в думках. — Та й тебе з пістолетом затримають ще на вході". Соня повідомляла, що в клубі встановлені металодетектори й охорона обшукує. Подібна бездумність була зовсім недоречною. Та й заради тих мерзотників заплямувати руки кров’ю, поставивши хрест на всьому? Ні, вони не заслуговують подібної честі. Потрібно боротися за справедливість законними способами, хоч як би не хотілося вчинити інакше.

— Соню, ми не подаруємо їм цього. Викликаю таксі, їдемо в поліцію.

— І що я там доведу? – іронічно схлипнула, дивлячись розгублено. – Невже не розумієш в якій ситуації я опинилася? Де працюю?

— Вони мають відповісти за все.

— Поліція не допоможе, там і так чудово знають, що відбувається в тому клубі — всі давно куплені. Постійно ходять до Едуарда й поводяться не краще за інших мерзотників. Ще й на мене всю вину повісять, змусивши відповісти за наклеп. Думаєш, вони не передбачили такої можливості? Мене одразу попередили. Ти ж знаєш в якому несправедливому світі живемо. Такі як ми з тобою, для них ніхто... Правда завжди буде за ними, байдуже наскільки вона викривлена й брехлива. Влада й гроші вирішують все, створюючи свою істину, а ми не маємо ніяких прав, бо іграшки, — схлипнула.

Мія вкотре міцно зажмурилася, знову намагаючись вгамувати емоції.

— Хто сильніший, той і вирішує все, просто уявляючи, що це гра, забава. А я ж не бажала опускатися аж так низько. — почала виправдовуватися Соня, трохи заспокоївшись.

"В голові не вкладається!" — глибоко вдихнула Соломія.

— Тут немає твоєї провини, Соню. Не смій думати інакше, – знову обійняла її, заспокійливо пригладжуючи волосся.

— Хочу змити з себе весь бруд того мерзенного місця.

Мія концентрувалась на своїй долоні, подумки рахувала до десяти, та це не заспокоювало емоцій, не допомагало. Продовжила далі. Але чим подібне допоможе? Хоч до мільйона рахуй – нічого не зміниться. Повільно й глибоко вдихнула, боячись злякати Соню. Допомогла їй підвестися. А діставшись ванної кімнати, забажала сховатися від усього: опустилася на підлогу і тихо сиділа, поки зверху її поливала вода, поглинаючи сльози.

Соломія не витримувала цієї картини й невидюще втупилась у свої руки. Світ руйнувався, розсипаючись на тисячі друзок. Як може подібне залишитись безкарним? Хто змусить тих негідників відповісти за все? Сльози безконтрольно скочувалися щоками. Безвихідь. Беззахисні перед світом. Опустила голову додолу щоб подруга не бачила, мусила бути сильною заради неї. Та Соню настільки поглинули власні думки, що вона й не звертала на це уваги.

Просиділа там незрозуміло скільки, Соломія заледве вмовила вийти й вклала в ліжко.

— Я піду туди сьогодні й звільнюся. – повідомила тихо. — Дівчата сказали, що я звикну. Але ні, я не зможу. Я не хочу.

— Я піду з тобою.

— Ні! – зиркнула з острахом Мія, хитаючи головою. – Коли влаштовувалася, сказала, що в мене нікого немає, навіть знайомих. Вони не знають про тебе, нехай так і буде. Не ризикуватиму.