11. Потаємні думки

Денис зателефонував наступного дня, запитав про самопочуття і зник.

— Ну, коли ти вже нас познайомиш? — не вгавала Соня, благально складаючи долоньки.

Вона знала всі подробиці побачення і декілька днів носилася щаслива, навіть називала ідеальним кандидатом, замріяно повторяючи, що він такий турботливий.

Мія ж після того пробувала декілька разів зв'язатися з ним, і щоразу безрезультатно — телефон вимкнений.

Десь на четвертий день з’явилися думки, що він вже не зателефонує. І про причину здогадувалася. "Ну так, а що їм всім ще потрібно? — гірко розмірковувала, стоячи під душем після інтенсивної пробіжки. — Мабуть, почав підшукувати собі більш доступну жертву, як і колишній. Довів, що не помилилась витримавши несамовитий натиск тієї пристрасті, яка сліпила і затьмарювала розум". Майже переконала себе, що все на краще, бо встояла своєчасно зрозумівши, що він не той, хто потрібний. і все, що було — не більше ніж ілюзія. Сон, який просто треба залишити позаду.

Декілька разів виникало гостре бажання видалити номер, але завмирала над відповідною клавішею й передумувала.

І от черговий робочий день, а точніше вечір, знаходився у самому розпалі, як на порозі закладу виник величезний букет лілій. Погляди більшості відвідувачів обернулись на ті квіти, її в тому числі. Серце застукотіло з подвійним зусиллям.

— Привіт, – Денис опинився поруч, зазираючи в очі. — Не зміг раніше вирватися — справи.

Його спокійний і проникливий тон вже змушував забути про все. Дивилась на розкішні лілії, запах яких поширився навколо. Найулюбленіші. Здогадався? Ну, не міг же знати?.. Хоча байдуже. Усміхнулась, вкотре вдихаючи ніжний аромат.

— Підеш зі мною на побачення? – Ден не зводив з неї очей.

— Коли?

— Прямо зараз.

— Я ж на роботі, – шепнула притишено. Обвела очима зал, вказуючи на столики з клієнтами, погляди яких продовжували слідкували за нами. І вечір лише починав набирати обертів.

— Все владнав, тебе відпустили.

Як тільки це сказав, у дверях з’явилась їхня позаштатна помічниця. Віка студентка й час від часу підробляла в них офіціанткою.

Мія примружилася з підозрою, все ще не розуміючи, як він це провернув — ніхто ж і словом не промовився.

— Ходімо?

Мов у якомусь трансі, зірвала з себе фартух, накинула куртку, забрала сумку, почепивши на плече. Обійняла букет, попутно відмикаючи здоровий глузд.

У літньому вечірньому повітрі змішалися запахи всього: і їжі, і квітів, і запах романтики та бурливих гормонів. Збагнула, що Ден вже викликав якусь нереальну залежність, бо сп'яніла від запаху лілій і його аромату, раптово забувши про всі негаразди й своє невдоволення, викликане тим, що він просто зник майже на цілий тиждень — але тепер був поруч і більше нічого не потрібно. І що це, як не кохання? Воно вже затьмарювало розум, поволі торкаючись серця, заповзало в душу без запрошення, без запитань. Почуття, якому байдуже, що майже незнайомці. Полонило, ігноруючи абсолютно всі перестороги.

— В кіно чи ресторан? – запитав він, зупинившись перед автівкою.

"Ні, мені потрібні відповіді".

— Там забагато людей. Нам поговорити треба, — уточнила про всяк випадок.

— І що пропонуєш?

— Якесь тихе й безлюдне місце.

— Недавно в цьому місті й таких майже не знаю.

— Майже... Нехай буде те, що знаєш.

Нічого не говорячи, відчинив перед нею дверцята. Сів за кермо, та їхати не поспішав.

— Ти зараз така мила, — озвучив він думки. — Зовсім не схожа на ту безумну дівчину з ножем, яку я знайшов однієї ночі тут неподалік.

І з цим Соломія цілком погоджувалася, бо насправді ніколи й не була аж настільки поступливою, спокійною та навіть лагідною. А поруч з ним все виходило само собою.

— Це погано чи добре? – встромила очі у квіти — так безпечніше.

— Байдуже. Ти будь-якою мені потрібна.

Їй подобалося бути потрібною, занадто подобалося.

— Їдемо, – сповістив він зосереджуючись на дорозі.

Запах лілій заполонив салон, сп'яняючи й одночасно бадьорячи. Змушував думати про прекрасне.

Денис продовжував дарувати незабутні емоції. Хороший, аж занадто й це мало б насторожити. Роздумувала над тим, що десь точно має бути підступ, не може все бути настільки казково. Доля не звикла аж так її балувати.

— Не знаю, чи тобі сподобається те місце, — порушив тишу Ден, виїжджаючи з міста. — Але там дійсно тихо.

"З тобою мені сподобається все", — усміхнулась своїм думкам.

Денис тим часом з’їхав з дороги й зупинив автівку біля водойми. Спокійно й безлюдно, як і замовляла.

Вийшла, примостивши квіти на сидінні. Підійшла ближче до водойми, вдивляючись під ноги. Повільно втягнула повітря з легким річковим бризом. Вслухалася в навколишні звуки, роздивлялася окутане легкою поволокою місто.

Початок літа й для сутінку було ще зарано. Мовчки милувалася, насолоджувалася природою й усвідомленням того, що Ден поруч.

— Люблю тут бувати, — повідомив він і підійшов ближче. — Місце для "подумати". Вночі тут спокійніше й тихше.

— Ідеально, – констатувала вона й підійшла до автівки, легенько опираючись на капот. – Ти говорив, що недавно в місті, звідки приїхав?

— Зі столиці, – повторив за нею, так само обіпершись на автівку. – Приїхав у справах, тому надовго не затримаюсь, максимум на місяць.

І тут Соломія зрозуміла, що її рожевим фантазіям здійснитися не судилося. От це саме той підступ, якого вона й чекала від долі — реальне розчарування. Він поїде, а вона залишиться. Один місяць… Подібність щастя ще й, як виявилося, на коротенький термін — побавитися й відпустити.

Повільно набирала в легені повітря, концентруючись на іншому:

— Чому не телефонував?

— Був зайнятий, як тільки звільнився, зразу приїхав.

— Аж настільки? – знову не втримала емоції під контролем, підвищивши голос. Глибокий вдих. — Чим?

Мовчав декілька секунд, потім якось приречено видихнув, так, наче йому добряче набридли ці питання.