9. Емоції в подарунок

Минуле. Неділя

Від невеселих думок, підкріплених такими ж снами, Соломію не рятував навіть ранковий біг. Зазвичай цей спосіб діяв безвідмовно, але останнім часом давав збій. Ненадовго втихомирена тривога прокинулася з новою силою. Хвилювання за подругу переходило всі допустимі межі.

Вранці Соня неохоче зізналась, що напередодні на зміну знову не вийшла працівниця. Ніхто не знав куди та поділася, наче крізь землю провалилась, ще й на дзвінки не відповідала. Хтось з її подруг їздив на квартиру де та мешкала і, як сказала Соня, там ніхто не відчинив, сусідам також нічого невідомо.

Саме тоді Соломія з новою силою взялася благати її покинути клуб, шкірою відчуваючи, як навколо згущається небезпека, та Соня вперто стояла на своєму. Запевнила, що все в порядку, пригрозила, що більше нічого не розповідатиме, враховуючи занадто чутливу реакцію й взялася вихвалятися своїми шаленими заробітками. Радісно, навіть з якоюсь гордістю, повідомила, що її популярність як танцівниці серед відвідувачів постійно зростає, тому зможе швидко втілити мрію про нове життя в дійсність і звільниться звідти. Та така заява не заспокоювала Мію й вона вже не знала, як достукатися, як зупинити й привести до тями.

Тихе зітхання перервав Денис, адже вона настільки заглибилась в думки, що й забула де знаходиться, повністю втративши зв'язок з реальністю.

— Міє, чого так хнюпишся? — кинув на пасажирку короткий погляд й знову зосередився на дорозі. — Запевняю, місце куди тебе везу цілком безпечне й тобі сподобається.

Дівчина спробувала сконцентруватися на пейзажах, що проносилися повз авто. Усвідомила, що вони вже за містом.

— Може вже скажеш, куди їдемо? – нарешті розвернулась до нього, втупившись в профіль.

— За незабутніми емоціями.

— Дуже вичерпна відповідь, і я це вже чула, – буркнула невдоволено й знову відвернулась до вікна в роздумах.

Думала-гадала й ніяк не могла зрозуміти куди діваються дівчата з того клубу. Коли про кілера, який вбиває впливових людей, в місті знає кожен, про зникнення стількох дівчат ніхто й словом не обмовилися. Враження, що його злодіяннями прикривають ці зникнення, наче відвертальний фактор.

— Міє, я ж бачу, з тобою щось не те. Розповідай.

Повертаючись в реальність, Соломія усвідомила, що вони вже не їдуть. Автомобіль на стоянці біля якоїсь дивної бази, попереду паркан, а навколо ліс. Обернулась.

Денис обіперся ліктем на кермо, задумливо дивлячись на неї. Злегка примружені очі невідривно слідкували за кожною емоцією на дівочому обличчі, окутуючи сріблястою імлою. Подався вперед, легенько торкнувся рукою її підборіддя, зосереджуючи увагу й розганяючи всі роздуми.

— Ти тепер моя, мушу знати все, – повідомив тихо слідкуючи за її виразом, а рука занурилась у волосся, перебираючи прядки.

— І коли це я встигла стати твоєю? – прошепотіла.

— З першої зустрічі.

Його серйозний, проникливий погляд давав зрозуміти: не жартує.

— Тоді й ти мусиш щось розповісти, – шепотіла, мов заворожена.

— Щось розповім обов’язково, — посміхнувся, — тільки не зараз – нас чекають.

Забрав руку і їй вже не вистачало його тепла. Впіймала себе на думці, що вони майже незнайомі, а здавалося наче цей чоловік близький настільки, як жоден інший ніколи не був. Немислима реакція.

— Прошу, — Денис відчинив дверцята, подавши руку.

Вона легенько торкнулася широкої долоні, зустрівшись з очима й ледь не спіткнулася, але чоловік миттєво зреагував і в наступну мить вона твердо стояла на ногах.

Від свіжого запаху хвої задоволено примружувалися очі, шкіру окутувала легенька прохолода. Виразно чулися співи птахів, здалеку долинав голос зозулі. Все здавалось ідеальним.

Соломія не могла пригадати коли востаннє виїжджала на природу. З вічними клопотами й проблемами, вони з Сонею забули як це — просто жити.

Повернулась, ловлячи сріблясті очі без яких це все було б неможливим.

— Бачу, вже щаслива, – підмітив Ден, злегка схиливши голову.

— І… що далі?

— Зараз зрозумієш. Пішли.

Опинившись разом з Денисом за парканом, Соломія вже не приховувала радісної усмішки. Таке дійсно не могло не сподобатися. Пейнтбол.

— О, нарешті! Зачекалися. – вигукнув хлопець в камуфляжному захисному костюмі і яскраво-синьому жилеті, надягнутому поверх.

Ден підійшов до гурту, рукостисканням вітаючись зі всіма. По черзі називав імена, які Мія й не планувала запам'ятовувати, лише з цікавістю оглядала учасників забави, усвідомлюючи, що буде три команди, причому вона — єдина дівчина серед них.

Їм видали екіпіровку. Одягшись в захисні камуфляжні костюми, всі уважно вислухали правила. Одна з основних вимог пейнтболу — не скидати маску на «полі бою» ні при яких обставинах. Навіть якщо в неї поцілили й нічого не видно, краще здійняти руку вгору, вийти в безпечну зону й вже потім її знімати. При влучанні гравець вибуває з гри, покидати територію в такому випадку також слід із піднятою рукою. Заборонено стріляти в суперників зблизька, інакше можна їх травмувати. Кожна команда отримала свій колір і базу. Їхнім кольором став червоний, а базою – якесь укріплення з лівої сторони від центру.

Соломія зацікавлено роздивлялася пістолет для цієї гри, який, як виявилося, називався пейнтбольним маркером. Заряджений кульками, причому їх аж двісті, що неабияк порадувало дівчину. Інструктор детально познайомив гравців з його конструкцією і правилами користування, та дав декілька хвилин на підготовку до гри.

— Міє, перемога за нами, — підморгнув Денис і обережно надягнув на неї маску. – Тільки обережно з іграшкою, – кивком вказав на пейнтбольний маркер. — Вбити мене можеш лиш ти. Нікому іншому це не під силу.

Поки Соломія осмислювала ці слова, чоловік і на себе надягнув захисну маску.

Інструктор подав знак розбігатися своїми укріпленнями. Денис вхопив її за руку, та потяг за собою. Сховавшись в укриття, дівчина притулилася спиною до тюка соломи й зняла свою «зброю» із запобіжника, тримаю в напрямку догори, добре пам’ятаючи, що говорив Денис.