5. Влучити в ціль

Дівчина знову взялася за тестування і в неї вкотре нічого не виходило. Ті зайчики переміщалися, а вона не могла поцілити. Важко видихнула взявши нову порцію кульок.

Чоловік, переплів руки на грудях, спостерігаючи за її безрезультатними спробами й навіть вимкнув мішені, щоб ті не рухалися і їй було легше влучити.

Мія зиркнула на нього, не приховуючи роздратування. Розуміла, що допомагає, намагається спростити справу, та краще б нормальну рушницю дав.

— Оце так! — почувся ззаду знайомий голос.

Вона різко обернулася, зустрівшись зі сріблястими очима. А працівник тиру щось радісно пробурмотів в надії врятуватись від настирливої дівчини.

— Вирішила перейти з холодної зброї на пневматичну? — поцікавився Денис, ступивши до неї й зупинився на відстані витягнутої руки. Тоді глянув поверх її голови. — Цій дівчині не можна давати такі забавки.

— Сама взяла, – відказав працівник тиру.

Соломія обернулася, змірявши його невдоволеним поглядом, а він лиш розвів руками вказуючи на звалені в купу рушниці.

— Веселишся? — Денис вказав очима позад себе, оцінивши створену нею чергу.

— У всіх цих рушниць приціли збиті, — стала виправдовуватися дівчина, поморщивши ніс. — Не виходить поцілити в зайчиків і курчат... навіть коли вони не рухаються.

Денис здійняв брови, пронизуючи пильним поглядом.

— Дозволиш? — обережно відсторонив її й підійшов до пневматичних рушниць, які працівник тиру вже порозкладав по місцях.

Пробігшись очима, вибрав крайню. Сам зарядив і прицілившись, зробив постріл. Макет зайчика розвернувся в іншу сторону, розгойдуючись.

Чоловік, якого Соломія вже взяла за звичку мучити другу неділю поспіль, розцвів, широко усміхаючись. А дівчина натомість насупилася. Денис повернувся до неї, вдивляючись в обличчя.

— Не хнюпся, це ж забавки для дітлахів, — мовив стиха. А потім звернувся до працівника тиру: – А приціл точно збитий, хоча... це й так усім відомо.

Мія опустила голову з мовчазним наріканням: — “Оце везіння… Друга зустріч і знову я в такому світлі”.

— Пішли, покажу тобі веселощі для дорослих, — перебив її думки голос Дениса. — Пустимо дітлахів побавитись.

В її широко розплющених очах застигло безліч питань, які відійшли на другий план, коли чоловіча рука торкнулася її передпліччя, підштовхуючи до виходу. Відійшовши від юрби вона зупинилась.

— Ти взагалі про що? Які веселощі для дорослих?

— Запевняю, тобі все сподобається, — відказав чоловік, слідкуючи за перемінними емоціями на її обличчі. І вловивши з яким невдоволенням стислися її вуста, вів далі: — Покажу справжнє стрільбище. Там зброя не зі збитими прицілами. Навчу тебе правильно поводитись з нею. І навіть не сумніваюсь: з таким завзяттям в тебе все вийде.

Його впевнений тон подіяв на Мію, ніби заспокійливе. Отакої пропозиції вона ще не отримувала. Стрільбище… Очікувала почути все, що завгодно, але такого б точно не спрогнозувала.

— Що скажеш? — злегка примружився він, очікуючи відповіді.

— Веди, – широко усміхнулася дівчина, уявляючи який дивний вираз обличчя має в ці секунди, адже навіть і не пробувала приховати думки.

Вдаючи, що дивиться під ноги, Соломія краєм ока спостерігала за Денисом. Весь в темному, цей чоловік нагадував їй якогось кіношного героя. Замилувалась, несвідомо усміхаючись. Такий образ ідеально личив йому. Раптово схаменулась, усвідомивши, що вони вже на виході з парку, а вона тільки тим і займається, що крадькома розглядає його й навіть не пробує зав'язати розмову. Ніколи ж не вважала себе сором'язливою там, чи відлюдькуватою, але поруч з ним чомусь не знала, про що говорити. Похапцем перебирала безпечні теми все більше хмурячись, але все здавалось якимсь штучним і неправильним. І чим більше вона про це думала, тим гірше плутались думки, мовби розбігаючись.

— Ну, розповідай, Міє, звідкіля така любов до зброї? – прийшов на допомогу Денис зиркнувши на неї.

Дівчині здалося, що він заловив її за таємним розгляданням, прочитавши всі думки. І не роздумуючи, ляпнула перше, що спало:

— Підвищую рівень. А ще, жінці, яка вміє поводитись з пістолетом жоден чоловік не страшний.

— Тобі ж наче й так чоловіки не страшні. Пам’ятаю останнього бідолаху, постраждалого від твоєї тяги до холодної зброї. Не уявляю, що буде, коли навчишся поводитись з вогнепальною. — скривив губи, вдаючи, що замислився. – Може не варто тебе навчати?

— Злякався?

— Страх не для всіх. І точно не для таких як я.

– Кажуть, коли нікого не боїшся, можеш впевнено вважати себе найстрашнішим, — повідомила вона з усмішкою десь підслухану фразу.

Він хмикнув, пронизуючи сріблястими очима.

— І не посперечаєшся — вже влучила в ціль.

Проігнорувавши його відповідь, Соломія зациклилась на своєму, роздумуючи над тим, що коли навчиться стріляти, той «надійно» захований в коробках з-під взуття пістолет, стане небезпечним для неї ж, бо враховуючи імпульсивність і нестримність, і за ґрати потрапити можна. Згадала недавній випадок з колишнім і його автомобілем, коли блискавично увійшла в той стан, затуманивши здоровий глузд люттю, що взагалі нічого не усвідомлювала, а якби мала при собі пістолет…

Тихо зітхнула. Її тягло до зброї. Давно хотіла мати пістолет, в першу чергу для захисту. З часом вдалося здійснити цю чудернацьку мрію, хоча Соня довго відмовляла. Дістати його допомогли старі зв’язки, адже не всі вихованці дитбудинку, покинувши його стіни, бажали вести нормальний спосіб життя. Більшість вв'язалися в погані компанії й при потребі могли без проблем допомогти дістати все заборонене. Вони ж з подругою старалися жити більш-менш правильно, адже потрапили туди майже дорослими й до цього добре знали відносно нормальне життя.

— А в тебе ця пристрасть звідки? – запитала дівчина, усвідомивши, що знову випала з реальності

— Просто хобі.

— Цікаве.

— Навіть не уявляєш наскільки.

Вони перекинулися ще декількома незначними фразами, поки Денис не підвів її до невеликої, непримітної будівлі, захованої в кінці вулиці. Відчинив двері, жестом запрошуючи всередину. Провів коротким коридором і завів у справжній тир.