4. Дитячий тир

Минуле. Промайнуло ще декілька днів

— Не передумала? – поцікавилася Соломія, вигнувши брову.

— Ні, — скривилась Соня у відповідь. – Якщо так піде й далі, ти пропишешся в тому парку. Якимось маніяком парковим стаєш, якщо таких не існує - будеш першим. – мило усміхнулася, показавши зуби. — Тільки недавно прийшла звідтіля й знову туди рвешся. Не розумію.

— Це ж вихідний, потрібно розважатись.

— Розважаються не так.

— Знаю, але це мій спосіб втечі від усього. Уявлятиму Арсена замість тих бляшанок і вирізаних з фанери звіряток.

— Точно ненормальна. І знову половину дня проведеш створюючи кілометрову чергу в тир, як минулого разу? – залилася сміхом, згадуючи її недавню пригоду. – Ті школярі вже навіть тебе благали... а деякі взагалі страшно кривилися, плануючи заплакати — доросла тітка не пускала їх побавитись, підгрібши собі всі рушниці й випробовуючи яка з них краща.

— Все було не зовсім так і це не смішно, Соню! Ти ж бачила, у них збиті приціли, тому в мене й не виходило. А я мусила показати нахабі, що можу влучити у ті бляшанки. Він же спеціально мене провокував, заявляючи, що не вмію стріляти, мабуть, хотів продати якнайбільше тих кульок.

— Саме так і було. – награно кивнула головою Соня й світлі кучері захитались в такт.

— Сьогодні доведу йому, що я хороший стрілець.

Подруга вкотре розреготалася.

— От саме тому я і не йду з тобою. Ти ж знову тероризуватимеш той дитячий тир! – видала білявка, трохи втихомирившись від сміху. — Бідолаха скоро помітить закономірність у твоїх відвідуваннях свого стрільбища. Зрозуміє, що ти ходиш тільки неділями й взагалі зробить вихідний в цей день. Бідолашні школярі...

Соломія одягла спортивну куртку, дивлячись, як Соня морщить носа, уважно слідкуючи за цими діями.

— Міє, от скажи мені, звідкіля в тебе ця несподівана любов до зброї?

— Треба якось себе захищати.

— Зрозуміло... — мовила вже серйозно, притихши.

Соломія одразу ж насторожилась. Присіла біля неї на ліжко, оскільки Соня ще не вилізла з-під ковдри, працювала ледь не до світанку. В той час коли Соломія вже встигла побувати на пробіжці, приготувала сніданок і знову зібралась чкурнути з дому.

— Розповідай, бачу, тобі є, що сказати.

— Ти ж знаєш в таких місцях важко працювати, – Соня зітхнула. – Там стільки цих маніяків. Думають, якщо мають владу й гроші, так їм все дозволено. Ходять туди заглядають, чіпляються до всіх підряд. Я б сама не проти взяти до них зброю, але, по-перше, мене з нею не впустять в середину, а по-друге, на жаль, я не настільки відчайдушна, як ти.

— Соню, мені зовсім не подобається те місце де ти працюєш. Сама ж добре знаєш, які чутки ходять про той клуб, – вона накрила долоню подруги своєю. – Може звільнишся, підшукаємо тобі щось краще. Постійно хвилююся за тебе. Навіщо ти туди влізла?

— Де ж те "краще" знайти? Хіба це життя дає таким як ми якісь інші варіанти? Там добре платять, а нам треба оплачувати все, в тому числі й цю квартиру. Тим більше власник так ретельно відбирає персонал, туди дуже важко потрапити і якщо вже підеш, то назавжди. Знаєш, він бере на роботу тільки таких як ми — дівчат у яких немає родини. Допомагає.

— От саме це й насторожує, – відказала Мія, роздумуючи над її словами. – Мабуть, спеціально відбирає таких, щоб не було кому за них заступитись. Там же казна-що твориться.

— Ну, тут ти частково маєш рацію. Подібне місце аж ніяк не назвеш раєм, та дівчата свідомо на це йдуть заради грошей. Кажу ж, що працюють там лише ті, в кого вже не залишається вибору, це як останній шанс на нормальне існування. До того ж не все так погано, як ти думаєш, це ж просто стриптиз клуб. Я хоч і працюю лише офіціанткою і не маю доступу до всього, багато чого не бачу і не знаю, але впевнена, що ті різні маніяки ходять туди лиш помріяти й пооблизуватися. Серед них навіть адекватні трапляються.

— Фу... Щось мало віриться. – Соломія скривилася від її слів, уявляючи це все. – Хіба ж нормальні чоловіки будуть вештатись такими закладами, заглядаючись і пускаючи слину на ті голі тіла?

— Не знаю, Міє, — усміхнулась білявка і її обличчя набуло якогось ангельського обліку. — Але інколи до нас заходять доволі поважні й солідні відвідувачі, поводяться стримано та порядно, залишають гарні чайові. Може, спробувати знайти собі когось серед них?

— Насмішила. Вирішила завести власного маніяка? Тобі потрібний такий?

Соня задумалась і це насторожило Соломію. Знаючи впертість подруги, треба було розвіяти її дивні мрії, поки чогось не утнула. Тому впевнено продовжила:

– І взагалі, ти проста офіціантка, а вони ходять туди заглядатися на танцівниць, так що в тебе жодних шансів.

Соня лише хмикнула, потягнувшись.

— Добре, солоденька, сніданок на кухні, а я побігла розважатись.

Мія підхопилась з ліжка й взялася зав’язувати волосся у високий хвіст.

— О... – просіяла Соня, уважно слідкуючи за її діями. — Мені вже шкода того бідолашного працівника тиру — бойова підготовка. Я так зрозуміла, чекати тебе можна лиш десь ввечері. Але ж ні... мабуть, не дочекаюся, тоді вже чкурну на роботу. – знову звеселилася.

«І взагалі не збираюсь більше мучити того бідолашного чоловіка», — переконувала себе Соломія, спускаючись східцями, хоча й самій мало в це вірилося.

Дорогою до парку стало нудно, тому вона витягла мобільний, щоб пошукати якусь інформацію. Вже взяла за звичку слідкувати за місцевими новинами, а якщо точніше — за злодіяннями того кілера, відомості про якого досі викликали тривожні передчуття. Поки що на його руках тільки два вбивства, але в невеличкому місті, про них писали безперестанку.

Щодня місцеві газети виходили з новими подробицями і їй знову вдалося знайти в мережі нову інформацію, де яскраво розписували деталі катувань другої жертви. Причому, читаючи цю нову статтю, перед очима вимальовувалася страшна картинка. Дівчина не розуміла навіщо взагалі подібні подробиці — виходив вже якийсь посібник для маніяка.