Міфи навколо нас

Ранок видався сонливим. Я дуже хотів спати, але мусив ще доглянути за отарою. Наносив їм води і розсипав корму. Після цього сів на вже розігрітий сонцем пісок і щосекундно змушував себе лишатися при тямі. Поранених перенесли на вози, якими до того правили три найманці. Оскільки хтось мав сидіти за віжками, то цю справу віддали двом легко пораненим і Яремі. Кхарам та Буревісник їхали по обидві боки, щоб охороняти товари. Я лишався на одинці з вівцями, тож молився не тільки Массаті, а й Великій Аллак, щоб вберегла нас від нового нападу.

Альхазред і далі розповідав Наїру про пригоди Баттути, які той слухав зі всім ентузіазмом. Вони сиділи на краю возу, інколи зиркаючи у мою сторону. Хоча я й розумів чому він не міг мене замінити, однак це не заважало мені на нього злитися. Мені тисло у скронях, рот постійно пересихав, хоч скільки я пив, а овече мекання дратувало мене до скреготу. Ми минули скельний масив і опинились в долині, по якій протікала бистротечна ріка. Тому трави тут були насиченими і вівці часто зупинялись, аби попоїсти.

Ми теж робили часті зупинки, що дуже дратувало купця. Втім, він ні разу не висловив свого дратування. Схоже, рана на щоці таки змусила його пам’ятати. Пораненим омивали їхні рани, міняли пов’язки та допомагали поїсти тим, кому навіть така дрібниця давалась важко. Той, кого я вже збирався зачислити у мерці, виявився не таким тяжкопораненим, як здавалося вчора. Моя рука, як сказав Кхарам, покрилася добрим рубцем, тож переживати не було про що. Вершники не з’явилися навіть коли сонце було в своєму зеніті. В цілому день йшов добре. Отаман навіть припустив, що безпека минула і можна особливо не поспішати. Тож мене замінив Наїр і я нарешті поринув у сон.

Розштовхали мене аж коли ми досягли караван-сарая «Забрьоханий вершник». Заїжджий двір виявився не звичайним шинквасом з парою кімнат, а справжнім комплексом з кількох будівель. Навколо буяли трави, на яких радо випасались вівці. Через кілька годин я завів їх у кошару і пішов у шинок, аби нарешті перекусити.

Тут було три будівлі, фундамент яких обкладався річковим камінням, а стіни побудовані з глини. Дах мав дерев’яну основу, а застилявся очеретом все з тієї ж річки, назву якої я так і не спитав. Праворуч, боком до дороги, стояла конюшня, по центру, відірвавшись від конюшні вузьким проходом у внутрішній двір, шинок, а за ним кімнати для постояльців. Таких тут, крім нас, було немало, тож і караван-сарай виглядав не бідно.

Наїр і Альхазред сиділи за окремим столом біля стіни. Купець гучно перемовлявся з шинкарем, однак через сильний шум, що трохи на мене тиснув, я не міг розчути про що саме. Сидіти з арфістом я чомусь не хотів. Здається, він говорить аж занадто багато, що насправді дуже втомлює. Проте, схоже, Наїру це подобалось. Тож, отримавши запрошення від найманців, я радо доєднався до їхнього столу. Частину поранених вже поклали у кімнати, а ті хто випивав з нами, знаходили в собі сили посміятись з розповідей Яреми.

Вдосталь наївшись, я пішов напоїти овець. Деяким я вже встиг дати імена, хоч і знав, що це марна затія. Прибравши в кошарі, я відчув як на мене знову звалилась втома. Купець не дуже довіряв шинкарю і його слугам, тож наказав нам вартувати кошару. Тож мені довелось ще кілька годин провести поряд з тваринами, перш ніж покликати Наїра на заміну.

В кімнаті його чомусь не було. Я пішов до шинквасу, але побачив там лише сонного слугу і Кхарама, якому чомусь не спалось. Або ж його, як і мене, нащось поставили вартувати. Бербер сказав, мені що не бачив другого пастуха і чомусь доволі дивно відреагував на моє питання. Так, наче я по дорозі десь стукнувся головою. Не знаючи до кого ще звернутися, я вирішив спуститись у підвал, де винайняв кімнату арфіст.

Я обережно постукав у двері, але ніхто мені не відповів. Двері не були закриті на замок, тому, відчувши неспокій, я увійшов всередину. Певно, цей вчинок став найгіршим моїм вибором у житті, який переслідуватиме мене до скону. Наїр таки знайшовся. Він лежав на столі, напів роздягнутий і вимазаний у крові. Старий арфіст стояв біля нього, але виглядав якось інакше. У нього не було волосся, смаглява шкіра тепер була білою, наче молоко. Не помітивши мене, він занурив руки в нутрощі пастуха, після чого жадібно вгризся у них зубами.

Я відчув невимовний жах, від якого стискало серце. Цей образ, цей звук, ці дрібні деталі, які вгризались у свідомість, руйнуючи її зсередини, все це в сукупності мало б змусити мене верещати на всю горлянку, скликавши сюди весь люд. Але я не міг поворухнутися. Очі відмовлялися заплющуватися, горло боліло при кожній спробі глитнути. В животі знову опустився камінь і до того ж неприємно запекло.

Зрештою, я таки зрушив з місця і відступив назад, однак цим зробив лише гірше. Дощечка зрадницьки скрипнула, привернувши увагу арфіста. Він обернув на мене заляпане кров’ю обличчя і подивився своїми молочними, як у сліпців, очима. Не знаю, чи це мені тільки здалось, чи це було насправді, але він усміхнувся мені, показавши рядок загострених зубів і з його підборіддя впало червона крапля.

Страх та інстинкти нарешті взяли гору і я побіг. Ноги несли мене геть, не задумуючись про кінцевий шлях. Раптом переді мною з’явилась кремезна постать бербера і я затараторив до нього, плутаючись у словах. Він зіщулився, знову й знову просив повторити мене доволі очевидні для мене речі, чим викликав роздратування. Тільки після того як я випив вміст кухля, який дав мені Кхарам, він нарешті погодився спуститися зі мною у підвал.

Однак там було порожньо. Ні Наїра. Ні арфіста. Ні крові. Нічого.

– Хлопче, не займай мене своїми вигадками, – відмахнувшись, він повернувся, аби піти.