Перші враження

В пісках, серед руїн древніх цивілізацій, стояв самотній обеліск, на якому було вигравіювано безліч символів на всіх відомих землям Аллак мовах. Колись, коли цей обеліск сяяв барвами зір, під ним відкривався прохід у темне, повне загадок місце. Там собі знайшов прихисток один з синів другої доньки Аллак Омари на ім’я, що зараз випльовують лише тоді, коли хочуть когось проклясти. І звали його Ібліс.

З раннього дитинства він тягнувся до неосяжного людській свідомості мистецтва. Його вигадки: барви сходу сонця, химерні переливи обрію та зайчики, що відстрибують від поверхні води, й досі приковують до себе людське око. Втім, все це йому здавалося бездушними візерунками, які не відображають істинного мистецтва божественного провидіння. Тому він звернувся до більш древніх явищ і захопився найкращим творінням Великої Аллак – людьми.

Він закрився від всього світу під своїм обеліском, що сяяв подібно зорям і продумував там усі можливі комбінації. Так Ібліс створив джинів, іфритів та гулів. Проте його божественного провидіння було недостатньо, тому що народився цей бог з союзу богині та смертного, тому всі творіння Ібліса вийшли неповноцінними. Кожен з них, хоч і мав частку сили, що люди називали магією, та були вони потворними ззовні і не мали постійної фізичної оболонки. Тож, покинувши свого творця з образи на того, вони навчились імітувати людську подобу, аби поглинати у людей ту дрібку божественного провидіння, що ті мали. Так вони сподівались стати гідними творіннями свого батька. Та самотній обеліск у пустелі одного разу перестав сяяти барвами зір і втративши ціль, ці створіння обрали шлях беззмістовного існування в очікуванні, коли обеліск запалає знову.

Такі історії нам розказують з дитинства, аби ми не ходили в пустелю і не йшли за незнайомцями, бо ті можуть виявитись творіннями Ібліса. Навіть у свої сімнадцять я все ще з острахом дивлюсь на горизонт, за яким переливаються безкраї піски. Проте сімейна скрута змусила мене шукати підробіток. І так я опинився в міському караван-сараї «три мудреця», де заїжджий купець шукав пастухів для закуплених овець.

Крім мене на цю роботу зголосився ще один хлопець, який був трохи старше за мене. А десь опівдні заїжджий двір наповнився десятьма чоловіками, яких купець найняв для захисту каравану. Поки мій роботодавець скуповував на базарі все необхідне, я намагався познайомитися з вояками. Головував у них той, про кого не чув, певне, лиш глухий. Він назвався Вовком пустелі, проте я чув, як купець звертався до нього ім’ям Буревісник. Я не зміг визначити його вік, оскільки виглядав він молодо, але кількість рубців на його руках та очі старця говорили про небувалий досвід. Він носив зав’язане у хвіст чорне волосся, а скроні та потилиця були наголо вибриті. Хоч він і був смаглявий, та так само як один з його соратників, виділявся серед нас більш блідим відтінком шкіри.

Я думав, що вояки не стануть зі мною розмовляти, але вони виявились простими людьми, що люблять поділитися цікавими історіями. Не говірким серед них був лише кремезний бербер, якого звали Кхарам, і серйозність його обличчя мене інколи лякала. Втім, мені вистачало спілкування і без нього. Завдяки цьому, мій страх перед пустелею майже вщухнув.

Виходячи на світанку, до нас доєднався старий арфіст, якому було по шляху з нами. Купець взяв з нього кілька монет, які той віддав без зайвих заперечень та торгів і ми рушили у серце великої Аллак. Першим вів кошару хлопець Наїр, тож я міг трохи помріяти, заглядаючись на погойдування далеких пісочних хвиль. Кожна з цих піщинок застала створення цього світу і бачила те, що ми називаємо легендами, а Вовк – вигадками нетямущих дурнів. Досить скоро ми досягли хребта Онуктах, що складався з десятків куполовидних дюн. Кожна з них нагадувала панцир черепах, що вже не одну тисячу років споглядали сни, навіяні мрійником Тадайофем. Між двох таких панцирів постало низькоросле куце деревце, що майже не відкидало тіні. Тож, на мій превеликий жаль, довелося й далі пітніти під всеосяжною зорею дня.

Проминувши хребет, ми вийшли на долину з острівками жорсткої трави. Вівці неджда не найтеплостійкіший вид тварин, а тому вже встигли втомитися. Тому їм дали час трохи попастися і слідкував за цим процесом вже я. Тим часом змарнілий Наїр пішов в обоз до купця, шукати там води і відпочинку. Та, думаю, купці не були б багачами, якби мали добре серце, а тому вже за кілька хвилин Наїра з криками випхали на розпечені камінці, на яких стояв критий віз.

Вояки розтягнули тент, щоб заховатися від сонця і покликали туди мого товариша-пастуха. Там же сидів й арфіст, обернувшись пласким лицем в сторону вітра, який роздмухував залишки його сивого волосся. Тим часом мій тюрбан просочився потом, а вівці все ніяк не могли наїстися сухими травами. Зрештою, зараз була осінь, а тому дні, коли безжальна зоря Аллак могла випалити навіть саму свідомість, лишились в минулому. Натомість зараз, навіть у своєму зеніті, сонце опускало на нас не більше, аніж просто надокучливу спеку.

Коли сонце трохи осіло, ми рушили далі. Тепер перед нами розкинулась піщана долина, обрамлена стінами з витесаних вітрами каменів. Де-не-де виднілися дюни, за якими не було видно тих чудернацьких стін. Мені навіть подумалось, що ми мандруємо древнім оазисом, або озером. Хоча, зважаючи на ті височенні каменюки, одна з яких зустрілась нам шляхом, гадаю, що це могло бути навіть морем.

Через кілька годин я помітив якийсь рух на одному з пагорбів. Здається, то були вершники, одягнені у чорне, через що, власне, й виділялися на загальному тлі. Їх також помітили й наші охоронці. Отаман і його білошкірий соратник щось жваво обговорювали милозвучною, але незрозумілою мені мовою. Втім, зовсім скоро вони продовжили рух мовчки, майже не обертаючись на вершників. Це, певно, бентежило не тільки мене, оскільки старий арфіст вирішив відстати від основної колони, пропустив поперед себе овець і пішов поряд зі мною.