Епілог

Тиша.

Тиша і суцільна темнота.

Тиша, темнота і повне забуття.

Я знову перебував без жодної думки, без жодного почуття. Я знову був усім і нічим водночас. Я знову був усюди і ніде — точнісінько так, як на самому початку, коли ще не мав людських очей, щоб їх розплющити. І не мав жодного питання, крім найпершого: «що далі?»

Тільки тепер це моє величне «усюди і ніде» не було новим початком. Це було всього лише рештою. Сумним залишком мого колишнього життя.

Я безмовно плинув крізь нескінченний простір, який сам колись народив у порожнечі. Я був беззвучний, повністю безформний, позбавлений навіть тієї затишної порожнечі, з якої колись почав творити. Величезні планети оберталися повз мене за своїми орбітами. Далекі зорі спалахували й згасали за суворим фізичним законом. Але я більше не пам'ятав цього закону. Чи то тому, що остаточно забув його у своєму горі. Чи то тому, що більше не мав у собі сили пам'ятати хоч щось із колишнього всесвіту.

І серед усього цього холодного космосу — була вона.

Моя кохана Роса. Моя єдина, прекрасна рожева зірка. Вона світила своїм тихим, ніжним і дивовижно теплим світлом посеред холодної чорноти, яку я сам колись розірвав своєю силою. І це її м'яке рожеве світло зараз було єдиним чинником, що втримало мене від страшного кроку. Втримало від того, щоб не розтрощити весь цей усесвіт на дрібні друзки. Точнісінько так, як я нещодавно в гніві розтрощив нашу одну-єдину планету.

Я більше не міг говорити з нею нормальними людськими словами. Не міг ніжно торкнутись її тіла. Моїх рук, якими я торкався колись шорсткої кори живого дерева й теплих грудей нашого новонародженого немовляти, більше не було у просторі. Але я все одно міг бути нерухомо поруч із нею. Міг назавжди залишитись у цій точці космосу.

І єдине, що мені тепер лишалося у моєму безтілесному стані, — це обережно огорнути її великою космічною туманністю. Огорнути, як найнадійнішим покровом і затишним захистом. Тонкою, ледь помітною пеленою космічного пилу і м'якого світла, зітканою з того самого страшного болю, яким я нещодавно спалив цілий світ. Тепер я перетворював цей свій біль на щось зовсім інше. На вічну, благодатну тишу навколо неї. На спокійний затишок абсолютно без стін. На новий дім, який я більше не міг виростити своїми руками, але міг створити своєю думкою. Тією самою найостаннішою думкою, яка ще лишилась у моїй свідомості.

Я не знав напевно, чи вона мене зараз чує серед цих зірок.

Не знав, чи взагалі лишилось у її новому зоряному тільці щось таке, що здатне по-людськи чути й розуміти.

Але я все одно окропляв і огортав її знову і знову. Шар за шаром, туманність за туманністю, робив свою справу. Працював так само терпляче, монотонно, як колись на порозі хатини сушив і довго бив палкою лісову траву, плетучи з неї свій перший одяг. Тільки тепер я плів цей захисний покров зовсім не з сухої трави, а з самого себе. З того останнього світла, що ще лишалось від великого Творця. Творця, який колись мав своє справжнє ім'я лише в її тихому, ніжному голосі.