Розділ 32. Пустка

Я закричав.

Це був зовсім не людський голос. Він народився не в горлі, а десь у тому самому сакральному місці, звідки колись, на самому початку всесвіту, прийшла моя найперша думка «що далі?». Цей звук рвався з самого центру того, чим я був до того, як став обмеженим тілом. До того, як навчився дихати, палко й віддано любити й панічно боятися за чуже людське життя.

Я кричав як Творець, що назавжди втратив своє найпрекрасніше, найрідніше творіння, свою Росу.

І планета почула мій розпач, здригнувшись усім своїм єством.

Вулкани, що непорушно мовчали відтоді, як я поклав перший камінь у фундамент цього світу й прописав закони, прокинулись разом зі мною. Вони вивергали шалений, нищівний вогонь. Ця розплавлена лава ще добре пам'ятала той первісний, прадавній жар, з якого колись народжувались перші зорі у вакуумі космосу. Дно океану судорожно, з гуркотом здригнулося, миттєво здіймаючи хвилі такої гігантської висоти, що вони повністю заступали собою обрій, стираючи лінію неба. Вода безжально й люто топила ті самі піщані береги, якими я колись так нетерпляче, з надією біг до неї крізь фіолетову ніч, ковтаючи солоні бризки. Ліси дерев-велетнів, ті самі, що колись слухняно виростали від одного мого легкого бажання, тепер вивертались із корінням. Вони з гуркотом і тріском падали одне на одне, ламаючи крони. Наче саме творіння всіма своїми силами хотіло розділити мій страшний біль найбільш буквальним, руйнівним способом, який воно тільки знало за своєю природою.

Я кричав, і в цьому крику були абсолютно всі закони гармонії, які я колись із такою гордістю й аналітичною точністю писав для всесвіту. Тепер вони були повністю розірвані, знищені й скасовані одним єдиним звуком людського горя. Тот самий мій голос, що колись благав далекі нічні зорі про допомогу тихо, майже нечутно на ганку, тепер ревів так, що сама земля під ногами дрижала від нього, як від найсуворішого, неминучого божественного наказу.

Величні черепахи, що так мирно й терпляче приповзли до нашого дому на її пологи, миттєво потонули під тією страшною, розлюченою хвилею, яку я сам підняв в океані. Фіолетові барси, що ще нещодавно затишно й близько зібрались на нашій галявині, охороняючи хатину, в паніці й жаху розбігались у вогні лісових пожеж, обпалюючи крила. Я цих пожеж навіть не намагався гасити, бо просто не міг — чи не хотів у своєму гніві — пригадати у своїй засліпленій свідомості, як це правильно робиться за правилами екосистеми. А повітряні кити, що так лагідно й урочисто співали над нашою галявиною свою першу пісню вітання новому життю, тепер безсило падали з неба донизу, мов підкошені. Вони були підняті й збиті власним розлюченим небом, яке більше не тримало жодного закону аеронавтики, крім мого всеосяжного болю.

Уся прекрасна, квітуча планета вмить перетворилась на одне суцільне, страшне згарище, затягнуте чорним димом.

Я стояв посеред цього жахливого, тотального руйнування з немовлям на руках. Мій син був єдиним живим, теплим, крихким і тихо дихаючим доказом того, що щось із усіх моїх колишніх творінь усе ще мало справжній, вищий життєвий сенс у цьому хаосі. Я тримав його, притискаючи до грудей, і приречено дивився вгору, крізь попіл. Туди, де тепер серед палаючого, червоного неба яскраво й нерухомо світилась нова рожева зірка. Вона була байдужа до страшної, нищівної пожежі під нею, не міняючи кольору. Стояла спокійна, недосяжна й далека, як завжди були далекі зорі від тих нещасних смертних, хто в них сліпо й наївно вірить, шукаючи любові.

Планета гинула на моїх очах, розпадаючись на частини.

А повітряні кити — ті самі капітани неба, що нещодавно співали над галявиною, рятуючи світ, — тепер линули над охопленим вогнем фіолетовим лісом абсолютно інакше, маневруючи. Вони слухняно, з останніх сил зібрали на свої велетенські, широкі спини абсолютно всіх, хто ще дивом уцілів у цьому вогняному пеклі. Рятували маленьких пухнастих звірят, що розпачливо й пищачи тулися одне до одного, повністю тремтячих і обпалених гарячим попелом. Забирали крилатих барсів, геть розгублених серед густого, чорного диму, що сліпив очі. Кити підхопили у струменях гарячого повітря просто з киплячої води навіть кількох дельфінів, коли океан уже повністю википав і випаровувався від шаленого жару. І моє крихітне немовля... Я в саму останню мить, підкоряючись батьківському інстинкту, майже несвідомо, високо підняв сина над своєю головою назустріч небу. І найближчий гігантський кит обережно підхопив його своїм плавником у м'яку, затишну западину на спині. Туди, де природне, материнське тепло його великого тіла надійно й вірно захищало малюка від задушливого диму й страшного вогню, даруючи порятунок.

Кити повільно й величного піднімалися все вище й вище крізь стіну чорного диму, крізь шалене полум’я стихій, крізь наше фіолетове небо, що вже з гучним, страшним тріском лопалося від нестерпного жару, мов тонке скло. Вони впевнено й назавжди вийшли за його останні межі — туди, де закінчувалось повітря, атмосфера, і починалась чорна, глибока й беззоряна тиша відкритого космосу. І попливли далі, у вакуум. Рухалися повільно, величаво, як завжди вони раніше пливли крізь смарагдові крони лісових дерев. Тільки тепер їхнім новим, безмежним океаном став сам космічний простір. Вони забирали мого сина у безпеку, до далеких, спокійних зірок, подалі від мого гніву.

А я залишився внизу, на самому дні, зовсім один на палаючій землі, серед попелу.

Я мовчки й заціпеніло дивився, як самий останній великий кит назавжди зникає за прозорою межею атмосфери, перетворюючись на цятку й забираючи з собою все те єдине, що ще мало хоч якийсь сенс рятувати у цьому світі. І в цю хвилину я виразно відчув, як моє людське тіло, яке я так довго, важко й ретельно вчився палко любити за його дивовижні чисті відчуття, текстури й смаки, тепер стає мені занадто вузьким, обмежуючим. Воно було замалим і занадто крихким для того, що я мав неминуче зробити далі, повертаючи свою суть.

Я високо підняв свої руки до палаючого неба. Ті самі руки, що колись так ніжно й трепетно тримали мою Росу у нашому ліжку з моху. Що слухняно носили їй прохолодну воду зі струмка у глиняній мисці. Що вчились уперше відчувати святе, живе тепло чужої долоні під час досліджень. І я закричав у темряву востаннє — закричав тим самим своїм первісним, могутнім і всесильним голосом Творця, яким колись у суцільній порожнечі за помахом уяви запалював мільярди зірок.