Розділ 31 Благання в порожнечу

Вона лежала абсолютно нерухомо на моху, не ворушачись. Її чисте обличчя було повністю блідим, білим, мов той перший чистий сніг, якого на цій благодатній планеті ніколи в житті не бувало від природи, бо холод сюди не сягав. Її великі смарагдові очі були міцно заплющені, вії не тремтіли. А маленька, натруджена працею рука, яка ще одну хвилину тому з такою шаленою силою та відчаєм стискала мої пальці під час сутичок, шукаючи опору, тепер безвільно, розслаблено й холодно лежала на мокрому від поту ліжку, впустивши пальці.

— Росо?.. — прошепотів я, відчуваючи, як паніка крижаною хвилею обдає спину. Мій голос раптом став дуже слабким, хрипким і чужим.

Навколо знову запанувала мертва, гнітюча тиша.

— Росо! Озвися негайно, не жартуй так!

Крихітне немовля на моїх руках раптом, підкоряючись моєму настрою, заплакало ще голосніше, пронизливіше, розриваючи тишу. Наче малюк  відчув щось страшне, непоправне, чого він ще просто не міг назвати чи логічно пояснити людськими словами. А я так і стояв нерухомо посеред кімнати, заціпенівши від жаху. Притискав до своїх грудей це нове крихітне життя й заціпеніло, не кліпаючи дивився на найдорожчу мені істоту у всьому Всесвіті. Вона щойно, ціною всіх своїх людських сил, до останнього подиху подарувала це немовля нашому світові, спустошивши себе. І я вперше за все своє нескінченне існування всесвіту раптом у повному, дикому жаху не міг зрозуміти головного, прислухаючись: чи чую я зараз у цій кімнаті ще одне серце, чи в тиші б'ються вже тільки два — моє та сина.

Я обережно, намагаючись не робити різких рухів, поклав немовля на м'який мох ліжка поруч із її нерухомим тілом. Мої руки при цьому тремтіли так сильно, ходили ходором, як не тремтіли ще ніколи раніше за всі віки й епохи мого буття Творцем. Я в повному розпачі, падаючи на коліна, схилився над нерухомою Росою, гладячи її щоки.

— Ні... — тихо, зриваючись на хрип, сказав я темряві кімнати, ковтаючи сльози. — Ні, ні, ні, це помилка. Тільки не зараз, благаю. Будь ласка, не після всього того, що ми пройшли разом, долаючи відстані.

Я панічно й гарячково приклав свою велику долоню до її грудей, прямо туди, де ще кілька хвилин тому так швидко, гаряче й тепло билося її знайоме мені серце, даруючи мені життя. І я не почув під своїми пальцями абсолютно нічого, простір під ребрами був німим. Тільки одну суцільну, глибоку й холодну тишу. Тишу, яка була набагато глибшою, страшнішою й темною за будь-яку нічну тишу дикого фіолетового лісу під час бурі.

— Дихай, я благаю тебе, живи, — прошепотів я, розпачливо притуляючись своїм чолом прямо до її блідого, холодного чола. Тонісінько так, як вона колись затишно й довірливо притулялась до мого плеча довгими вечорами біля каміна, слухняно засинаючи в один такт разом із моїм власним диханням. — Дихай зараз разом зі мною, лови мій подих. Роби вдих через силу. І довгий видих. Пам'ятаєш, як ми вчилися з тобою тоді, під час потуг? Ти ж чудово вмієш це робити, твоє тіло знає. Ти найкраще за всіх у цьому світі вмієш дихати, Росо.

Я розпачливо й хаотично поклав свої долоні їй на груди, почав обережно, з силою масажувати тіло, намагаючись запустити серце. Рухався акуратно, але наполегливо. Ніби кожен мій найменший доторк міг випадково завдати їй фізичного болю, якого вона, на жаль, уже зовсім не відчувала, перебуваючи десь далеко. Наче я міг цими своїми простими людськими руками, своєю волею силою повернути живий рух туди, де він щойно  зупинився.

— Я колись створив тебе... — сказав я вголос, і мій низький голос повністю ламався на кожному новому слові, переходячи в глухе, безпорадне ридання. — Ні. Це неправда, я брешу. Я не створював тебе штучно за формулами, як зірки. Ти прийшла у мій світ абсолютно сама, підкоряючись зову серця. Ти сама обрала мій порожній поріг крізь холодний космос, пожалівши мене. То вибери, будь ласка, й це рішення зараз, прояви свою залізну волю. Просто залишися зі мною, не кидай мене одного з дитиною.

Я благав її, забувши про всю свою божественну велич Творця. Благав тонісінько так само, як колись у глибокому відчаї благав далекі нічні зорі про допомогу на ганку хатини. Просив не гучними людськими словами, які були безсилі перед смертю. А чимось набагато глибшим за будь-які слова чи молитви. Тим чистим, відчайдушним поривом душі, що стрімко піднімається з самих грудей набагато раніше, ніж устигає стати звичайною логічною думкою в голові. Я ж колись твердо й свято обіцяв їй у цій самій кімнаті біля каміна, що якщо знадобиться для її порятунку, я без вагань перепишу абсолютно всі закони всесвіту, зламаю систему, аби вона тільки жила поруч. Я подумки закликав усі ці свої обіцянки й слова назад у кімнату, намагаючись матеріалізувати їх. Вкладав у них усю ту неймовірну, нищівну силу, яку взагалі мав у своєму розпорядженні як Бог. Усю могутню силу первісного Творця, який колись одним лише порухом своєї думки легко й невимушено запалював мільярди яскравих зірок у порожнечі космосу, викривлюючи простір.

Але цього разу все моє величне небо за вікном залишалося мовчазним, байдужим. Воно нічим не відповіло на мій крик відчаю, закони смерті були непохитні.

Її нерухоме тіло під моїми руками раптом почало повільно й дивовижно м'якшати, випромінюючи світло. Тим самим знайомим мені, тихим і ніжним рожевим сяйвом, яким вона колись у рожевій кулі прилетіла крізь фіолетову ніч космосу до мого самотнього порогу. Тільки тепер ця магія всередині її організму не народжувалась наново для життя, вона  назавжди йшла геть, покидаючи матерію. Світло повільно й плавно витікало з її тіла крізь шкіру, тонісінько так, як густий ранковий туман повільно витікає з глибокої лісової долини на самому світанку, розчиняючись у променях сонячного тепла.

— Ні! — в повному відчаї, зриваючись на крик, повторював я, намагаючись утримати це рожеве світло своїми долонями, притискаючи їх до її шкіри. Стискав пальці, ловив промені повітря. Наче я міг так само легко втримати його фізично, як колись утримував її найперший подих вітру у волоссі, перші сльози захвату чи перше спільне биття серця у цій кімнаті. — Не йди від мене, прошу тебе. Роса, будь ласка, затримайся, не йди в пустку, лишися з сином.