Розділ 30. Нова зірка всесвіту

І тоді в дерев'яній кімнаті раптово, міняючи простір, спалахнуло дивовижне світло.

Воно зовсім не було яскравим, сліпучим чи агресивним для очей. Не було схожим на те колишнє, шалене й стрімке рожеве сяйво, що колись через безмежний океан привело її до мого берега. Це світло було дуже тихим, м'яким, затишним і теплим, мов відблиск камінних жарин. Воно плавно й ніжно розливалося ніби з самого нутра Роси, огортаючи постіль. Наче те третє, несміливе й таємниче серце, яке я так довго й ретельно слухав крізь нічну темряву довгими місяцями, нарешті знайшло свій єдиний, законний спосіб повноцінно показати себе нашому світові, матеріалізуючись. Світло м'яко заповнило весь простір хатини. Лагідно й тепло торкнулось дерев'яних стін, живих і просочених смолою. Торкнулось моїх власних рук — тремтячих, подертих і порожніх рук, що у повному заціпенінні чекали на це народження.

А потім у цій німій тиші пролунав абсолютно новий, нечуваний раніше крик.

Тонкий, пронизливий, гучний і ніби ображений крик. То був чистий, первозданний голос нової крихітної істоти. Яку щойно силою вирвали з теплого, затишного лона, з повної материнської тиші в холод, невідомість і галас цього великого світу. І яка зараз заперечувала проти цих раптових змін усім своїм маленьким єством, вимагаючи захисту.

Я не міг навіть просто поворухнутись на місці від шквалу емоцій, що затопили свідомість. Я, той самий Творець, який колись у первісній порожнечі чув перші звуки народження великих зірок і планетних систем. Який зачаровано слухав найпершу колискову фіолетового лісу під пташині трелі й без помилок упізнавав кожен найменший звук свого великого творіння. Тепер стояв нерухомо посеред кімнати, опустивши плечі. Був повністю приголомшений і знерухомлений цим тонким дитячим криком дужче, ніж будь-яким найпотужнішим космічним вибухом чи зорепадом у небесах. У цьому крику було саме життя.

Надворі, на широкій залитій туманом галявині, увесь дикий ліс теж раптом миттєво й радісно ожив у відповідь, святкуючи. Фіолетові барси голосно, на всі легені загарчали — але у цьому їхньому могутньому рику зараз не було взагалі нічого грізного, небезпечного чи хижого, він звучав надзвичайно святково й радісно. Величні повітряні кити в небі голосно, протяжно заспівали, і вперше у своєму існуванні їхні вікові пісні були зовсім не сумними чи тужливими, а дзвінкими, урочистими, мов гімн перемоги. А різнокольорові дельфіни в океані так весело, грайливо й сильно забили своїми міцними хвостами по воді, що солоні, прохолодні бризки від хвиль долітали прямо через хащі чагарників аж до дерев'яних дверей нашої хатини.

Усе моє велике, колись прораховане за формулами живе творіння відгукнулося на цей перший крик малюка так, наче воно саме всі ці довгі місяці тільки на нього й чекало, готуючи простір.

Я повільно, тамуючи подих, опустив свої очі донизу, на рожеве світло, яке вже поступово тьмяніло, втрачаючи яскравість. Воно плавно вбиралося, зникаючи й концентруючись у маленькому, зморщеному тільці, що затишно й безпорадно лежало прямо на грудях у Роси. І я нарешті чітко й виразно побачив його у світлі згасаючих жарин. Живого. Голосно кричущого, що перебирав крихітними пальчиками. Справжнього, нашого з нею рідного сина.

Я обережно, дуже бережно й ніжно, боячись пошкодити, взяв це крихітне немовля на свої великі руки, притискаючи до себе.

— Ми впорались, малюче, все минулося, — ледь чутно, одним подихом прошепотів я у тишу кімнати, відчуваючи його шкіру. Притискав це маленьке, тремтяче тіло до своїх грудей, ділячись із ним власним теплом. Я тонко, кінчиками пальців відчував те саме несміливе, поспішливе й швидке серцебиття, яке я вперше крізь її сон почув кілька місяців тому під своєю долонею на моху. Тепер воно більше не було надійно приховане всередині її тіла, за межею мого слуху. Воно було тут, живим, гучним, реальним і відчутним. — Ти впоралась, моя люба Росо, ти змогла це зробити.

Нові гарячі сльози раптово й нестримно полилися з моїх очей самими собою, застилаючи зір. Вони текли абсолютно без будь-якої видимої, логічної причини, яку я міг б назвати словом чи пояснити за допомогою фізики тіла. Тонісінько так, як колись у моєї Роси біля вогню каміна текли її найперші солоні сльози людської туги, коли вона тільки вчилася відчувати світ. Тільки цього разу я вже дуже добре знав це дивне, світле почуття напам'ять, воно просочило моє єство. Знав і розумів, що це зовсім не тривога й не туга. Це було чисте, абсолютне людське щастя, що не потребувало доказів.

— Поглянь тільки на нього, який він крихітний, — сказав я лагідно, повільно й акуратно обертаючись назад до нашого ліжка й тримаючи немовля на руках так, щоб вона теж могла його добре роздивитися, усміхнутися йому. — Подивись, яке неймовірне, справжнє живе чудо ми змогли створити з тобою разом, об'єднавши наші душі.

Але Роса нічого не відповіла мені на ці слова, кімната була німою.