Розділ 28. Початок життя

Того вечора Роса не могла знайти собі місця у нашому домі, підкоряючись невідомому внутрішньому поштовху. Вона то безсило, з тихим стогоном лягала на м'яке ліжко з моху, то знову поспіхом виходила на дерев'яний ганок хатини й важко, уривчасто дихала прохолодою ночі. Її ніби вкрай не вистачало свіжого лісового повітря у легенях, груди стискалися. Вона ходила вмиватися вже кілька разів поспіль до нашої кам'яної ступи з теплою водою, змочуючи обличчя та шию. Наче ця нічна прохолода та свіжі пелюстки лісових квітів могли заспокоїти, вгамувати всередині її напруженого тіла щось таке дивне, непередбачуване, чого ми обоє ще зовсім не розуміли й не могли логічно прорахувати за формулами буття. Світ завмер у передчутті.

А потім вона раптово, з усього маху, здригнувшись усім тілом, схопилася своїми тонкими пальцями за свій великий округлий живіт і вперше жалібно, голосно й пронизливо заскиміла від страшного болю, що пронизав її єство.

Вона повільно, долаючи запеклу судому, підняла на мене свої великі смарагдові очі, які були вщерть повні панічного остраху перед невідомим.

— Росо, — сказав я їй, роблячи крок назустріч і намагаючись вгамувати власне тремтіння. Мій власний голос у цю критичну хвилину пролунав набагато спокійніше, твердіше й рівніше, ніж я насправді почувався глибоко всередині своєї наляканої людської душі, яка стискалася від страху за неї. — Послухай мене уважно. Ми прямо зараз народжуємо наше немовля, час настав.

— Мені дуже боляче, Творцю! — крізь гаряче сльози вигукнула вона, вигинаючись усім тілом і сильно, до білизни стискаючи зуби, щоб стримати новий крик.

— Я знаю, кохана моя, я все знаю й відчуваю, — я поспіхом, відкинувши всі думки, сів поруч із нею на самий край ліжка, бережно й міцно взяв її тремтячі руки у свої великі, теплі долоні, ділячись силою. — Я заберу у тебе частину цього болю, всю його гіркоту, якби тільки міг це зробити фізично. Ти тільки дивись прямо на мене, лови мій погляд. Дихай зараз разом зі мною, в один єдиний такт, єднаючи наші подихи. Роби один глибокий вдих і один довгий, повільний видих у вечірню темряву. Отак, молодчинка, розумниця. Ми обов'язково, тримаючись разом, впораємось із цим важким випробуванням, вір мені.

Вона слухняно, довіряючись моєму голосу, вдихнула прохолодне повітря кімнати, вся дрібно й судомно тремтячи від шаленої напруги м'язів. І видихнула його так само тремтливо, уривчасто, судорожно й до болю стискаючи мої пальці у своїх маленьких руках. Вона стиснула їх так неймовірно сильно, відчайдушно, що я усім своїм єством виразно відчув одну важливу, глибоку річ. Її ніжне людське тіло, яке я колись у цьому фіолетовому лісі вчився палко й трепетно любити виключно за його дивовижну дівочу ніжність, витонченість та невагомість, тепер прямо на моїх очах відкривало мені й зовсім іншу свою природу — якусь прадавню, могутню, майже божественну й незламну силу, здатну витримати все. Про яку я раніше навіть не здогадався б, коли створював цей матеріальний світ у своїй безмежній уяві, обмежуючись лише рослинами та зірками.

— Ну ж бо, ще один раз, тримайся, — повторив я тихо, лагідно й упевнено, витираючи її чоло. — Роби глибокий вдих через ніс. І довгий, спокійний видих.

Вона слухалась мого надійного голосу, безвідривно й віддано дивлячись мені прямо в очі, шукаючи відповідь. Наче вона в моєму погляді зараз розпачливо й гарячково намагалася знайти ту єдину міцну, непорушну опору, яка втримає її над безоднею. Якої для її змученої душі більше не було ніде в усьому цьому неосяжному світі — ні в тих глибоких, прорахованих законах фізики, які я колись із гордістю створив у космосі, ні в могутніх зорях, які я запалював однією своєю думкою, ні в жодному іншому з моїх численних красивих лісових творінь чи систем. Були лише ми двоє у цій дерев'яній кімнаті.

Уперше за все своє нескінченне, вікове існування я, великий Творець усього сущого на землі, стояв безпорадним перед природним процесом, якого я не міг ні миттєво полегшити своєю божественною думкою, ні швидко виправити чи скасувати одним лише своїм палким бажанням. Моя колишня вселенська могутність тут була безсилою. Я міг зараз тільки бути нерухомо й вірно поруч із нею, міцно тримати її за руки, дихати в один ритм разом і терпляче, з надією чекати фіналу цього таїнства.

Її важкі потуги й сутички з кожною хвилиною ставали дедалі довшими, сильнішими й набагато болючішими, виснажуючи її тіло. Роса вже кричала на повний голос від нестерпних, пекучих мук, закидаючи голову. І цей її відчайдушний, уривчастий дівочий крик далеко й лунко розлітався по всьому нічному лісу, порушуючи одвічний спокій. Розносився точно так само, як колись у темряві розліталась найперша ніжна пісня маленьких прозорокрилих птахів під стелею мого дому, коли ми тільки пізнавали затишок. Тільки тепер у цьому страшному, гучному звуці вже не було взагалі нічого красивого, легкого чи поетичного — тільки один суцільний, первісний і гострий людський біль творення нового життя.

І тоді, підкоряючись цьому крику, біля нашого дерев'яного будинку почали повільно, з повагою збиратися фіолетові барси. Прийшов і той наш, добре знайомий мені крилатий хижак з галявини, забувши про полювання, і навіть багато інших дорослих, сильних звірів з його дикого роду, які зазвичай ховалися в глибині хащів. Яких я ще жодного разу не бачив так близько біля людського житла, наче кордони між світами зникли. Вони мовчки й статечно сиділи у високій траві під вікнами, дивлячись на вогонь каміна. Маленькі пухнасті звірята з довгими вухами товклися на нашій камінній стежці цілим великим сімейством, перелякано й тихо притискалися одне до одного своїми волохатими бочками, гріючись. Величні черепахи, зазвичай дуже повільні, вайлуваті й незграбні на суходолі істоти, з величезним, нелюдським терпінням приповзли сюди аж від самого піщаного берега океану, долаючи кілометри. Вони зайшли так далеко вглиб лісу, під крони велетнів, як я ще ніколи в житті не бачив, щоб вони взагалі коли-небудь заходили за всі епохи існування планети.