Розділ 27 Очікування

Повне розуміння й спокійне, радісне прийняття її вагітності приходило до нас дуже поступово, день за днем, міняючи наш побут.

Раптово з'явилася перша вранішня нудота, що виснажувала її. Часті, раптові сльози без жодної видимої, логічної причини чи приводу. А відразу ж за ними, ламаючи настрій, йшов дзвінкий, радісний і чистий сміх. Усе це тепер чергувалося в її настрої так стрімко, швидко й непередбачувано, що я часом просто не встигав вгадати чи прорахувати, з яким саме настроєм моя Роса зустріне мене за наступним поворотом дня або коли я повернуся з лісу. Однієї миті вона могла гірко, з риданнями й щиро плакати над звичайною зів'ялою квіткою на нашому підвіконні. А вже буквально за хвилину, витираючи очі, вона сміялася так голосно й вільно, що лякала своїм сміхом наше пухнасте звірятко. Воно в паніці, притиснувши довгі вуха, ховалось під ліжко, абсолютно не розуміючи цих раптових, дивних перепадів людських емоцій. Сперечатися з цим чи шукати логіку було марно, і я просто з любов'ю вчився приймати її будь-якою, оберігаючи її спокій.

Вона незабаром почала ходити зовсім по-іншому, змінивши грацію. Рухалася повільно, дуже неквапливо, обережно ступаючи по траві. Наче кожен новий крок по землі тепер важив для неї набагато більше, ніж раніше, несучи цінність. Наче її власне тіло саме щогодини, внутрішніми поштовхами нагадувало їй про те, що зайвий поспіх чи біг їй більше взагалі не личить, адже вона береже скарб.

Вона могла годинами нерухомо й мовчки сидіти на піщаному березі океану й заворожено спостерігати за синіми хвилями прибою. Сиділа мовчки, повністю зосереджена на чомусь своєму, таємному. Я тихо підходив ближче крізь бризки, спокійно й мирно сідав поруч із нею на теплий пісок. І вона слухняно, з ніжністю брала мою велику руку, дбайливо й м'яко клала її собі на округлий, теплий живіт. А сама просто продовжувала дивитись на далеку воду. Ніби вона щиро чекала, коли морські хвилі й вітер нарешті скажуть їй щось таке важливе, таємниче, чого я при всьому своєму божественному знанні всесвіту не міг їй пояснити звичайними словами. Вона слухала природу.

А потім, наче вода всередині неї раптово закипала новою, невгамовною енергією, у неї починалася така шалена діяльність, що я просто не встигав за її думками й рухами. Її неодмінно треба було переробити абсолютно всі хатні справи за один єдиний день, без перепочинку. Намочити нові волокна дикої трави для плетіння одягу, викласти абсолютно новий, складніший візерунок із морських мушель на камінній стежці перед порогом, назбирати свіжих, запашних квітів для підвіконня, ретельно й прискіпливо перебрати весь наш великий запас лісових фруктів. Наче вона щогодини перевіряла й готувала дім, чи всього нам буде досить для нашого майбутнього малюка.

Вона сміливо й затято починала все й одразу, хапаючись за роботу. А вже посеред дня, раптово й сильно втомлена від великої фізичної напруги, просто безсило лягала на наше ліжко й миттєво поринала в глибокий сон. Поклавши свою маленьку руку під щоку й підібгавши шість лапок звірятко поруч. На її блідому обличчі застигав точно такий самий вираз, з яким зазвичай засинають зовсім маленькі діти, що дуже сильно вибігались за цілий день до повної знемоги на сонці.

Я тихо й нерухомо сидів поруч із нею, заворожено дивився на неї сплячу, оберігаючи спокій. Розглядав її тепер уже помітно округлий, великий живіт і з доброю усмішкою думав про парадокси життя. Я, той самий Творець, який досконало й без помилок знав чіткий закон кожної далекої зірки в безмежному космосі. Тепер абсолютно не знав, гублячись, і не міг передбачити того закону, за яким живе моя власна кохана дружина у ці хвилини. І я вперше у своєму існуванні виразно відчував, що це незнання мене сильно налякало б раніше, а тепер — лише щиро й безмежно зачаровувало, даруючи інтерес до життя.

Немовля всередині росло дуже швидко, міняючи контури, й округляло тіло Роси ще більше з кожним новим місяцем, що минав. За деякий час вона перетворилася на найпрекраснішу, найдивовижнішу істоту, яку я взагалі коли-небудь бачив у цьому величезному всесвіті, затьмарюючи зорі. Вона вже зовсім не була тією тендітною, тонкою та майже неваговою дівчиною, якою я її вперше зустрів у ту дивовижну ніч на галявині серед згасаючого рожевого світла зірки. Вона стала приємно важкою, повною, налитою життєвою силою. З тим особливим, магічним і м'яким сяйвом на обличчі, яке з'являється у цьому світі, здається, тільки тоді, коли жіноче тіло носить у собі ще одне нове, святе життя.

Невдовзі Росі стало вже по-справжньому важко й виснажливо ходити лісом, ноги набрякали. Вона сильно втомлювалася вже буквально через кожні кілька кроків, хапаючи ротом повітря. Зупинялась посеред стежки, обережно й тривожно притискала свою долоню до попереку, переводячи подих, і шукала очима навколо, де б їй присісти чи прилягти відпочити в затінку. Але вона категорично, з величезною, затятою гордістю відмовлялася, коли я з турботою й острахом пропонував їй узяти її на свої сильні руки й самому віднести до швидкого гірського джерела чи назад у хату.

— Я тобі зовсім не маленьке, безпорадне й слабке немовля, щоб мене носити, — говорила вона мені кожного разу з тим самим впертим, рудим виразом обличчя, мружачись. З яким вона колись давно палко й завзято доводила мені, що пухнасте звірятко просто «кисле» сьогодні від фруктів, а зовсім не я бурчу. — Я буду ходити сама, власними ногами, я сильна.

І вона ходила, долаючи труднощі. Рухалися дуже повільно, статечно, з тривалими відпочинками через кожні кілька десятків кроків під кущами. Міцно й надійно спираючись на моє широке плече й руку, важко й часто дихаючи грудьми, але вперто й гордо відмовляючись здаватись перед цими новими для неї труднощами фізичного тіла.

Тому всі наші звичні, улюблені прогулянки до піщаного берега океану тепер починалися з самого раннього  ранку, до спеки. І, з постійними відпочинками, розмовами та довгими перекусами у прохолодному затінку дерев, тривали майже цілий день — і це лише в один бік нашої великої подорожі. Ми з великим людським терпінням і ніжністю зупинялися під кожним масивним деревом, що давало нам хорошу, рятівну прохолоду від гарячого сонця. Роса затишно й повільно сідала на товсте коріння, покрите мохом, розправляла свої втомлені плечі, дихала глибоко й повноцінно, заплющуючи очі. А я в цей час поспіхом, намагаючись догодити, приносив їй чисту, солодку воду з найближчого гірського струмка у глиняній мисці чи соковитий, стиглий плід, зірваний мною дорогою з гілки. Вона їла дуже повільно, смакуючи, заворожено дивлячись кудись у далеку, безкрайню синю далечінь океану. Поклавши одну свою руку на округлий, великий живіт. Ніби вона щохвилини ретельно, усім своїм внутрішнім єством перевіряла, чи все гаразд там, усередині її тіла з нашим майбутнім малюком, слухаючи його швидкі поштовхи.