Розділ 16. Третє серце

Я прокинувся вранці з дивовижним, невагомим відчуттям цілковитого щастя, яке переповнювало груди.

Це відбулося зовсім не тому, що навколо нашого дому сталося щось кардинально нове чи надзвичайне, міняючи світ. А винятково тому, що я прокинувся й одразу все навколо впізнав, відчув кожну деталь. І саме це тихе, благодатне впізнавання, це глибоке внутрішнє відчуття «все на своєму місці», виявилось для мене найбільшим щастям з усіх, які я взагалі колись знав у цьому величезному всесвіті, за всі епохи самотності.

Я тепер мав усе, про що таємно й несміливо мріяв, ще коли навіть не вмів по-людськи мріяти у суцільній, холодній порожнечі первісного простору. Мав фізичне тіло, що так приємно, тепло відчуває затишок під ковдрою з м'якого сухого листя й легку, бадьору прохолоду ранкового повітря на щоці. Мав далекі галактики й转 могутні зорі, які я колись запалив однією своєю думкою. Вони й досі, десь там, далеко за білими пухнастими хмарами, спокійно й неминуче продовжували жити своїм власним життям без мого втручання чи контролю. Мав надійний, теплий дім, лагідно вирощений із живого дерева й прикрашений її руками. Він дихав у повній ранковій тиші в один єдиний такт разом зі мною, пахнучи смолою. Мав кохану жінку, яка зараз довірливо й ніжно спала поруч, поклавши свою світлу, вогняну голову мені на плече. Вона була така тепла й приємно важка уві сні, ніби довіряла мені навіть власну фізичну вагу й долю. Мав солодку, соковиту їжу, що визрівала на гнучких гілках щоранку заново. І навіть наше маленьке, вперте пухнасте звірятко було тут, з нами. Воно вже давно для себе вирішило, що моє законне місце біля вогнища каміна тепер належить йому. А вночі малюк нишком, ховаючи шість лапок, підбирався грітися до моїх ніг, ніби визнаючи хоч якусь мою присутність та авторитет у цьому домі.

Усвідомлення всього цього викликало в мене щиру усмішку. Тиху, повільну й глибоку усмішку з тих, що народжуються зовсім не на людських губах спочатку, а десь набагато глибше, у самій суті живої душі. І лише потім вона повільно, хвилею піднімається назовні, міняючи вираз обличчя. Я спокійно лежав у лагідній напівтемряві нашого дому й ніжно усміхався сам до себе, слухаючи тишу. Почувався як людина, що впіймала рідкісну, благодатну мить вічності, коли їй у житті не бракує геть нічого для досконалості.

Ось воно, моє справжнє, вистраждане щастя.

Я обережно заплющив свої очі, вдихаючи аромат меду. Зробив це зовсім не для того, щоб заснути знову у теплому ліжку. А винятково для того, щоб набагато краще, тонше чути все, що відбувалося навколо нас у цей момент. Ця дивна звичка міцно лишилась зі мною відтоді, як я вперше на цій квітучій планеті навчився слухати світ не лише своїми людськими вухами, а й усім тілом заразом, ловлячи вібрації простору.

Я відразу ж виразно почув дерева у фіолетовому лісі. Получ, як вони тихо, ледь чутно перешіптувались своїми пишними кронами десь у високості, серед ранкових ніжних хмар. Рухалися повільно, лінькувато, ловлячи вітер, як зазвичай шепочуться старі люди, яким більше нікуди поспішати у цьому житті, бо вони вже все пізнали. Я почув величних морських черепах у далекому океані. Сприйняв їхнє тихе, важке ворушіння масивних лап у товщі синьої, нерухомої води. Воно було розміреним, глибоким, наче биття якогось повільного, вікового серця самого моря. Я виразно відчув своїм внутрішнім зором, як фіолетові барси прокидаються у своїй темній, затишній норі на іншому материку. Вони солодко, з хрустом потягувались після ночі, ліниво випускаючи свої міцні крила з-під тіла. Я побачив у хащах велике, дружнє сімейство маленьких пухнастих звірят, родичів нашого бешкетника. Усі вони лежали укупі, в норі, кумедно й щільно переплетені шістьма лапами і довгими чуйними вухами в один великий, теплий клубок солодкого сну.

Я почув прекрасну, далеку пісенну трель повітряних китів. Далеку, протяжну й тужливу мелодію, що котилась м'якою луною десь високо за хмарами, у стратосфері. Туди, куди вже зовсім не сягав мій обмежений людський зір, але ще впевнено й чітко сягав чутливий слух.

І раптом, серед усього цього знайомого, звичного шуму великого живого світу, я виразно почув три серця.

Спершу я щиро, з переляком подумав, що просто помилився, ловлячи відлуння.

Моє власне серце у грудях билося рівно, впевнено, штовхаючи кров. Тим спокійним, розміреним ритмом, який я вже дуже добре знав за собою. Серце моєї Роси, зовсім поруч, притиснуте до мого боку, билося трохи швидше, гарячіше. Воно було теплим, рідним, знайомим мне так само добре, як і власне. Я міг би без жодної помилки впізнати цей її особливий стукіт із тисячі інших звуків всесвіту навіть у цілковитій, суцільній темряві.

А от третє серце я взагалі не впізнавав, воно було новим.

Я прислухався набагато уважніше, напруживши всі свої почуття й затамувавши подих. Я панічно, до заціпеніння боявся сполохати чи перервати найменшим різким порухом свого тіла те дивовижне, нове биття, що чув у тиші кімнати. Це нове серце билося швидко-швидко, уривчасто. Набагато швидше за наші двоє, тріпочучи. Ніби воно сильно, нестримно поспішало кудись, хоча йому нікуди було ще поспішати у цьому великому, безпечному світі. Воно було дуже тихим, затаєним. Невпевненим у собі, ледь чутним. Тендітним, як найперший, легкий подих весняного вітру. Стукіт був схожий на швидкий, трепетний помах крил тих маленьких прозорих пташок, що колись уперше завели свої ніжні колискові під дерев'яною стелею мого дому.

Я лежав нерухомо ще дуже довго, боячись дихнути. Слухав це таємниче серце тонісінько так само, як колись на початку заворожено слухав першу пісню фіолетового лісу. Я не наважувався навіть просто поворухнутись на моху. Боявся випадково злякати чи знищити це найтихіше, найкрихкіше магічне диво з усіх, які мне взагалі доводилось зустрічати за все свое нескінченне, вікове буття шукача.

Я обережно, дуже обережно, щоб не рипнути, повернув свою голову вбік і ніжно подивився на обличчя Роси.

Вона спокійно й солодко спала поруч. Її обличчя було дивовижно безтурботним, розгладженим, а дихання — рівним, глибоким і чистим. А її маленька рука, тепла й розслаблена уві сні, затишно й захисно лежала на її власному животі. Наче її мудре людське тіло вже підсвідомо, на рівні клітин знало щось таке важливе й грандіозне, чого наш логічний розум ще просто не встиг остаточно усвідомити й назвати словом. Наче вона вже дуже давно й таємно, уві сні розмовляла з тим, кого я щойно почув уперше у своєму житті. Розмовляла тихо, без жодних слів. Тим самим дивовижним, містичним способом, яким я колись у лісі говорив із деревами-велетнями й чистою, прохолодною водою гірського струмка.