Пролог

Кажуть, що Творець може створити все.
Світ із нічого.
Світло з темряви.
Час із нерухомості.
Життя з безмовної матерії.

Він може запалити мільярди зірок одним рухом думки. Може подарувати планеті океани, лісам — подих, а живим істотам — здатність народжуватися, змінюватися і помирати. Він може створити досконалі закони, за якими існуватиме цілий Всесвіт.

Але одного дня навіть Творець може поставити собі запитання, на яке не існує готової відповіді. А що, якщо я хочу створити не просто життя? Що, якщо мені потрібен хтось, хто зможе подивитися на мене і не побачити в мені Творця? Хтось, хто не буде зобов'язаний мене любити. Хтось, хто зможе сказати «ні». Хтось, хто матиме право піти. Хтось, чиє рішення я не зможу передбачити.

Бо якщо я створю істоту такою, якою хочу її бачити, — це буде лише продовження мене самого. Якщо я вкладу в неї свою волю — вона ніколи не стане іншою. Якщо я позбавлю її можливості помилятися — вона ніколи не стане вільною. А якщо я дам їй справжню свободу, то одного дня вона може обрати зовсім не мене.

І саме тоді Творець уперше зрозуміє страшну для себе річ:
справжня любов починається там, де закінчується влада.

Він ще не знав, як це зробити. Не знав, чи можливо взагалі створити душу, яка не належатиме своєму творцеві. Не знав, що заради відповіді йому доведеться залишити власну безмежність. Стати маленьким. Стати смертним. Навчитися відчувати холод. Голод. Самотність. Страх. Тугу. І, можливо, найважче з усього — чекати.

Не наказувати.
Не створювати.
Не вимагати.
А просто чекати, поки хтось сам захоче прийти до нього.

Тому що найбільше диво у Всесвіті — це не те, що хтось може створити життя.
Найбільше диво — коли створене тобою життя одного дня обирає тебе саме. Але тоді, на самому початку всього, він цього ще не знав.

Він лише розплющив очі. І вперше побачив перед собою порожнечу.

— Що там, за межею?

Так почалося все.