Розділ7-Очікувана буря

Новина про те, що сталося в кузні коваля Аріана, розлетілася Оукхейвеном швидше, ніж будь-яка інша новина за всю історію міста, — і, як завжди буває з такими новинами, кожна наступна версія була страшнішою за попередню.

Перші сусіди, що прибігли на шум, застали картину, якої жоден із них не забуде до кінця життя: попіл на підлозі кузні, старого майстра з перев'язаною скронею, дівчину в закривавленому одязі без жодної рани під ним, — і коваля, якого все місто досі знало як хлопця зі щасливою рукою, що тепер сидів навпочіпки серед цього всього, тримаючи почорнілу правицю притиснутою до грудей, наче поранену тварину.

Серед перших була й вдова Мірна — вона поверталася по обіцяні Аріанові яйця, з кошиком у руці, і зупинилась на порозі так різко, що кошик мало не випав додолу. Годину тому вона сперечалась із цим хлопцем через два яйця за полагоджений носик чайника; тепер дивилась на нього так, ніби бачила вперше в житті, і в цьому погляді не було ненависті — тільки те особливе, беззахисне здивування людини, у якої щойно на очах світ виявився не тим, чим вона його вважала все своє життя.

— Я... — почала вона й замовкла, не знаходячи продовження.

Чайник так і лишився непочатим на верстаку, серед попелу.

— Треба когось покликати, — почувся чийсь голос ззаду, невпевнений, тремтячий.

— Кого? — відповів інший. — Кого можна покликати на таке?

Ніхто не знайшов відповіді.

Люди стояли на безпечній відстані від дверей, перешіптуючись, і в цьому шепоті вже народжувалась легенда, яка за кілька днів облетить не лише Оукхейвен, а й найближчі села, обростаючи новими, дедалі страшнішими подробицями з кожним переказом.

Хтось казав, що коваль голими руками розірвав чотирьох розбійників навпіл. Хтось — що то були не розбійники, а самі Терези, і що коваль тепер приречений, бо проти Ордену ще ніхто не встояв. Дехто, стишуючи голос до ледь чутного шепоту, повторював слово, яке зазвичай тут ніхто не наважувався вимовляти вголос стосовно живої людини, яку знав особисто, — Дволикий, — і одразу озирався, ніби боявся, що саме це слово, а не голі факти, накличе біду на все місто.

Лікаря привели десь за півгодини — старого Бертольда, що приймав пологи й вправляв кістки в Оукхейвені вже років тридцять і бачив, здавалося, усе, що могло статися з людським тілом. Він переступив поріг кузні з тією професійною рішучістю, яка зазвичай допомагала йому не зважати на кров чи крики, — і зупинився так само різко, як зупинилась перед тим Мірна.

— Хто поранений? — спитав він, хоча голос уже трохи зраджував його впевненість.

— Я, — сказала Лія.

Бертольд підійшов, обережно відгорнув розірваний, закривавлений одяг на її боці — і завмер, водячи пальцями по неушкодженій шкірі так, ніби не довіряв власним очам більше, ніж власним рукам.

— Тут була рана, — сказав він не запитально, а майже звинувачувально. — Судячи з крові — глибока. Смертельна.

— Була, — підтвердила Лія.

— А тепер немає.

— Немає.

Бертольд перевів погляд на Аріана — на його почорнілу, ще ледь теплу правицю, — і щось у виразі старого лікаря змінилося так, наче він щойно побачив колегу з зовсім іншого, незбагненного ремесла.

— Можна? — спитав він, простягаючи руку до почорнілих пальців Аріана.

Аріан завагався, а тоді дозволив, і Бертольд обмацав руку так само уважно, як щойно обмацував рану Лії, притискаючи пальці до різних точок, рахуючи щось подумки, хмурячись дедалі сильніше.

— Пульс є, — сказав він нарешті, майже здивовано. — Прискорений, але є. Шкіра гаряча, проте не обпечена в тому сенсі, у якому я розумію опіки. Це не схоже ні на що, що я бачив раніше.

— Це погано? — тихо спитав Аріан.

Бертольд довго не відповідав, і в цій паузі Аріан почув відповідь чіткіше за будь-які слова.

— Не знаю, — сказав лікар нарешті. — А коли лікар каже «не знаю» про власне ремесло, хлопче, це саме по собі варто сприймати серйозно.

Він зібрав свою сумку, повільніше, ніж заходив, і біля дверей затримався.

— Твоя сестра здорова, — сказав він. — Я підтверджу це кожному, хто спитає. Але раджу тобі, коли трохи оговтаєшся, поберегти цю руку від зайвих очей. Люди бояться того, чого не розуміють, а зараз тут забагато людей і замало розуміння.

Староста прибіг захеканий, без капелюха, який, певно, загубив десь дорогою в поспіху, і зупинився на порозі кузні так різко, ніби наштовхнувся на невидиму стіну. Він переводив погляд із попелу на підлозі на Каллена, на Лію, і нарешті на Аріана з його димною чорною рукою — і на його обличчі проступало щось середнє між жахом і відчайдушною спробою знайти слова, які пасували б до ситуації, для якої слів просто не існувало.

— Що... — почав він і замовк.

— Напали на кузню, — сказав Каллен, перш ніж хтось інший устиг відповісти першим, і голос його прозвучав рівно, буденно, як голос людини, що звітує про звичайний випадок, а не про те, від чого й досі тремтіли стіни. — Четверо озброєних людей. Хотіли грабувати, а може, й гірше. Аріан захистив сестру.

— Захистив? — староста дивився на попіл так, наче слово «захистив» не мало жодного стосунку до того, що він бачив перед собою.

— Захистив, — твердо повторив Каллен. — Ці троє — на його сумлінні, і совість у нього чиста. Люди зі зброєю прийшли вбивати. Не встигли.

Він говорив так упевнено, так буденно спокійно, що на мить навіть Аріан засумнівався, чи справді все відбувалося так страшно, як йому здавалося, — і саме в цьому й полягала майстерність старого: Каллен не брехав про факти. Він просто розставляв наголоси так, щоб правда лишалася правдою, і водночас переставала лякати так сильно.

— А рука? — тихо спитав хтось із натовпу за спиною старости, і всі погляди одразу метнулися до почорнілої правиці Аріана. — Що з рукою?

Запала тиша, у якій Аріан фізично відчув, як важко перехиляються терези чужої довіри, — ще секунда, і замість страху за нього прийде страх перед ним, а від цього страху до чогось значно гіршого лежить одна коротка, добре втоптана стежка.