Розділ 5- Дотик життя

Без жодного свідомого наміру. Просто в один момент вона там опинилась, притиснута до боку сестри так міцно, ніби хотіла втримати щось, що намагалося витекти, — і вже в наступний момент кузня наповнилась світлом.
Не полум'ям із горна. Іншим світлом — білим, теплим, майже живим, — що виривалось із-під його долоні тонкими, звивистими лініями, які просочувались углиб рани, наче вода в пересохлу землю.
Відчуття, що піднялося з глибини грудей у ту мить, було дивним настільки, що Аріан пізніше ніколи не зміг би описати його точно навіть самому собі: не біль, не зусилля, а щось легке, майже приємне, схоже на перший ковток холодної води в спекотний день, — і саме ця легкість чомусь налякала його більше за будь-який біль. Ніби тіло щойно відкрило двері, які завжди були зачинені, і за ними виявилось не страшне провалля, а кімната, у якій хтось давно жив, чекаючи, поки її знайдуть.
Він не бачив кімнати. Не бачив дверей. Але саме так це відчувалося зсередини — не як зусилля, яке треба докласти, а як пам'ять, яку треба лише дозволити собі згадати.
Лія скрикнула — не від болю, як йому здалося спершу, а від чогось, для чого не було звичайного слова, — і Аріан відчув, як під його рукою відбувається щось неможливе: розірвана плоть під пальцями почала стягуватись, кров — зупинятись, наче тіло сестри раптом згадало, яким мало бути, і поспішало виправити помилку.
Він відчував це так само чітко, як відчував би рух власних пальців, — і водночас не розумів жодного кроку, наче хтось диктував йому мову, значення якої він знав тілом, але не розумом. Не вчився. Згадував. Так, як згадують не слова, а рухи: як руки самі знаходять клавіші інструмента, на якому не грали роками, — не через голову, а через щось глибше, давніше, те, що живе не в думках, а в кістках.
Десь на самому краю свідомості, у тій частині розуму, яка не брала участі в цьому дивному, нелюдському знанні, а просто спостерігала збоку, перелякана й приголомшена не менше за нього самого, Аріан устиг подумати: я не вмію цього робити. Я коваль. Я вмію бити молотом, вмію слухати метал, вмію лагодити чайники за два яйця, — я не вмію повертати людину з того боку, звідки не повертаються.
І водночас — умів. Прямо зараз, цієї миті, вмів так, як не вмів нічого іншого в житті. Не тому, що хтось навчив. А тому, що це завжди було тут, у ньому, за тими самими зачиненими дверима, — терпляче, тихе, чекало на єдину мить, коли стане потрібним. І тіло відкрило їх раніше, ніж розум устиг запитати дозвіл.
Каллен, що досі лежав неподалік, напівпритомний, розплющив очі рівно настільки, щоб побачити білий спалах, що заповнив кузню, — і щось у його погляді промайнуло не подивом, а впізнаванням, тим самим, яке пізніше, коли він прийде до тями повністю, застигне на його обличчі виразом, схожим на горе.
Скільки це тривало, Аріан пізніше не зміг би сказати. Секунду. Годину. Час у ці миті поводився не так, як звик поводитися: розтягувався там, де мав би стискатись, і стискався там, де, здавалося б, мала пройти ціла вічність.
Світло під долонею згасало повільно, неохоче, як гасне свічка, яку затуляють долонею замість того, щоб задути. Лія дихала — рівно, глибоко, уже без тієї жахливої уривчастості, — і коли Аріан нарешті наважився прибрати руку, шкіра під нею була цілою. Не шрам. Не рубець. Просто цілою, ніби клинок ніколи не торкався цього тіла.
Він провів пальцями по тому місцю, де мала бути рана, — раз, другий, — не вірячи власним відчуттям, шукаючи бодай найменшого сліду. Сліду не було. Тільки тепла, жива, неушкоджена шкіра сестри під його чорними від сажі пальцями.
— Ліє? — прошепотів він.
Вона розплющила очі — по-справжньому цього разу, зіниці сфокусовані, погляд ясний, — і подивилась на нього так, як дивляться люди, що прокинулись від дуже дивного сну й ще не певні, чи справді прокинулись.
— Що це було?
— Не знаю.
— Мені не боляче.
— Знаю.
Вона сіла — обережно, ніби не вірила власному тілу, — і торкнулась власного боку, там, де хвилину тому мала бути смертельна рана, а тепер лишалась тільки засохла кров на розірваному одязі, вже нічому не відповідна.
— Аріане, — сказала вона, і голос її тремтів так, як не тремтів навіть тоді, коли клинок щойно пройшов крізь неї, — що ти зробив?
Він не встиг навіть здивуватися. Не встиг навіть заплакати від полегшення, яке заповнювало груди так швидко, що дихати стало важко.
Тому що права рука вже палала.