Розділ 1- Молот і іскра 3 частина

Вночі пішов дощ.
Аріан не спав. Лежав і слухав, як вода б'є по даху — клац, клац, клац, — той самий звук, що вранці видавала Лія чайником, тільки тепер повторений тисячі разів поспіль, без жодної паузи.
Потім скрипнули двері.
Він відкрив очі.
— Аріане?
— Що?
— Ти спиш?
— Ні.
Лія стояла в дверях, силует на тлі темного коридору.
— Майстер Каллен приходив.
Аріан сів.
— Коли?
— Десять хвилин тому.
— Чого хотів?
— Сказав, щоб ти завтра ввечері зайшов до нього.
— Навіщо?
— Не сказав.
— Дивно.
— Він дивний.
— Це правда.
Лія вже хотіла піти, але зупинилась у дверях.
— І ще.
— Що?
— Він сказав... — вона на мить замовкла, наче й сама не була впевнена, чи правильно передає слова. — Щоб ти не сміявся, якщо він розповідатиме казку.
Аріан моргнув у темряві.
— Яку казку?
Лія знизала плечима й зникла за дверима.
Аріан ліг назад. Дощ не припинявся, але тепер він його вже майже не чув — думав про старого, про Терези, про батька, про слова Лії, що застрягли десь під ребрами: «Що буде, якщо вони знайдуть щось у тебе?»
— Нічого, — прошепотів він у темряву.
Але цього разу сам собі не повірив, і від цього стало ще важче заснути.
* * *
Наступний день минув дивно.
Терези так і не приїхали.
Аріан працював, як завжди, тільки Каллен майже не говорив увесь ранок, а Лія кілька разів виходила на вулицю й поверталася, наче виглядала когось, хто мав з'явитися з хвилини на хвилину. До вечора містечко знову ожило, ніби видихнуло: діти бігали, собаки гавкали, на ринку сварилися через ціну на зерно, хтось грав на старій сопілці біля криниці. Наче нічого не відбувалося. Наче вчора ніхто не говорив про людей зі зброєю. Наче завтра взагалі не існувало.
Після заходу сонця Аріан пішов до Каллена.
Старий жив у будинку біля лісу, там, де завжди пахло деревом, сухими травами й старим димом — запах, який не мінявся, здавалось, роками. Аріан постукав.
— Заходь.
Він увійшов. Каллен сидів біля вогню. На столі стояли дві кружки: одна з чаєм, друга з чимось темним, і Аріан одразу подивився на другу з підозрою.
— Це не для мене?
— Ні.
— Добре.
Він сів. Каллен довго мовчав, дивлячись у вогонь так, як дивляться на щось, до чого готуються довго й не поспішають узятись, навіть коли час уже настав.
— До речі, — сказав Аріан, просто щоб порушити мовчанку. — Той ваш зламаний важіль у кузні. Його теж зробив Перший Зрівноважений?
Каллен глянув на нього.
— Ні.
— Шкода.
— Чому?
— Було б цікавіше.
— Ти завжди смієшся з того, чого не розумієш, — сказав старий, але без докору в голосі.
— А ви завжди розповідаєте казки так, ніби самі в них вірите.
Каллен якусь мить мовчав, дивлячись у вогонь.
— Розкажи мені її. Ти вже чув її стільки разів, що напевно розкажеш краще за мене.
Аріан усміхнувся.
— Звичайно.
— Розкажи.
— Навіщо?
— Розкажи.
Аріан зітхнув, відкинувся назад.
— Добре. Жив колись коваль...
— Не так.
— А як?
— Ти завжди пропускаєш початок.
— Бо він нудний.
— Тоді слухай, — Каллен подивився у вогонь, і голос його став іншим, повільнішим, важчим, наче він добирав кожне слово з місця, звідки їх було непросто діставати. — Давним-давно, коли люди ще не знали, як називати те, що відбувається навколо них, жив коваль. Він не був наймогутнішим. Не найбагатшим. Не найрозумнішим серед людей свого часу. Але вмів робити те, чого не міг більше ніхто на цілому світі.
Полум'я в печі тихо потріскувало, ніби теж слухало.
— Він міг узяти те, чого вже не існувало, і повернути йому форму. А тоді, тією самою рукою, узяти те, що існувало занадто довго, забуло, для чого існує, — і звільнити його від цього тягаря.
— Це просто казка, — сказав Аріан, хоча голос його прозвучав тихіше, ніж він сам очікував.
— Тихо, — Каллен підняв ліву руку, дивлячись на неї так, ніби вона належала не йому. — У його лівій руці жило Творення.
Потім підняв праву.
— У правій — Знищення.
Він опустив обидві руки на коліна.
— Спочатку він думав, що отримав дар. Найбільший дар, який тільки можна уявити. А тоді зрозумів, що отримав дві половини одного прокляття.
— Чому?
— Бо все, що він створював, вимагало чогось зруйнувати. А все, що він руйнував, залишало по собі місце для нового, — Каллен подивився на Аріана, і в цьому погляді щось було не зовсім казкове. — Він не міг тримати обидва начала в рівновазі довго. Рано чи пізно щось переважувало.
— І люди його боялись.
— Звичайно боялись. Вони назвали його Дволиким.
— Чому не Зрівноваженим, якщо він тримав баланс?
— Бо люди бояться того, чого не розуміють, хлопче. А розуміти важче, ніж боятися.
Аріан мовчав, дивлячись, як старий підкидає в піч ще одне поліно, ніби це давало йому час зібратись перед наступною частиною.
— І що сталося?
— Він побудував місто, — сказав Каллен. — З нуля. Майже сам.
— Це вже неправдоподібно.
— Я ж казав, що це казка, — Каллен на мить майже усміхнувся, але усмішка не дійшла до очей. — А потім прийшли Терези.
Аріан перестав посміхатися.
— І забрали його.
— За що?
— За те, що він був двома началами в одних руках, — Каллен дивився у вогонь так, наче бачив там щось, чого не бачив ніхто інший у кімнаті. — Люди, які тримають два начала воднораз, лякають тих, хто звик, що світ ділиться рівно надвоє. Творці — окремо. Жнеці — окремо. А він не ділився. Він просто був.
— І що з ним зробили Терези?
— Ніхто не знає напевно.
— А ти?
— Я знаю тільки те, що переказували з покоління в покоління, а перекази — не те саме, що правда.
— То що переказували?
Каллен довго мовчав, перш ніж відповісти.
— Що в ніч, коли його забрали, усі дзвони світу задзвонили одночасно. Всі до одного, від найменшого сільського до найбільшого столичного.
Аріан скептично підняв брову.
— Усі?
— Усі.
— Навіть ті, яких ще не було збудовано?
Каллен нарешті посміхнувся по-справжньому.
— Ось чому це казка.
Аріан засміявся з полегшенням, якого сам від себе не очікував.
— Я знав.
Каллен теж тихо засміявся — а тоді обличчя його знову стало серйозним, так швидко, що сміх ніби обірвався на півслові.
— Але є одна частина, яку люди часто забувають переказати.
— Яка?
Старий нахилився вперед, ближче до вогню, ближче до Аріана.
— Перед тим як його забрали, він сказав одну річ.
— Яку?
Каллен подивився Аріану просто в очі — і в цьому погляді не лишилось нічого від людини, що щойно жартувала про сіль у чаї.
— «Не буди Терези».
Аріан кілька секунд мовчав, а тоді розсміявся — надто голосно, як сміються, коли хочуть розігнати тишу, що стала незручною.
— І це все?
— Це все.
— Дуже страшно.
— Так.
— Навіть моторошно.
— Аріане.
— Що?
— Не жартуй.
Аріан замовк. Він не знав, чому раптом перестав сміятись — просто щось у голосі старого не лишало місця для сміху, як не лишає його зненацька зачинена важка брама.
У кімнаті стало тихо. Вогонь потріскував. Десь за стіною шумів вітер, і дощ, який ще вдень ніби вичерпав себе, знову тихо забарабанив по даху.
Каллен узяв кружку, покрутив її в руках, не п'ючи.
— Ти коли-небудь замислювався, чому в цій казці саме коваль?
Аріан знизав плечима.
— Бо ти коваль.
— Я?
— Ну, це ж ти її розповідаєш.
Каллен засміявся — коротко, майже полегшено, наче Аріан щойно випадково зняв із кімнати частину напруги.
— Дурний хлопець.
— Старий дивак.
— Саме так.
Аріан підвівся.
— Я піду.
— Іди.
Він дійшов до дверей, коли Каллен покликав його ще раз.
— Аріане.
— Що?
Старий дивився на нього так, ніби намагався щось запам'ятати наперед, про запас, на випадок, якщо іншої нагоди не буде.
— Бережи руки.
Аріан глянув на свої долоні.
— Бережу.
— Ні, — голос Каллена звучав уже зовсім інакше, без жодного сліду попередньої гри. — Справді бережи.
Аріан не знайшовся, що на це відповісти. Кивнув і вийшов.
* * *
Ніч була чистою після дощу, зорі яскраво стояли над мокрими дахами, і Оукхейвен спав так міцно, як спить містечко, що не знає ще, що завтра для нього буде іншим днем, ніж усі попередні.
Аріан ішов додому повільно, не поспішаючи. Десь на околиці, за темними дахами, прогуркотів нічний потяг — рідкісний о цій порі, — і на мить крізь вагонні вікна майнуло те саме рівне блакитне світло, яке Оукхейвен потроху вчився вважати звичним. Місто мінялося. Аріан цього до кінця не розумів, та й не намагався зрозуміти — просто йшов далі, повз чужі, вищі за сусідні дахи труби майстерень механістів, туди, де завтра, як і сьогодні, чекала на нього кузня, горно і звичайна робота.
На півдорозі він, сам не знаючи навіщо, звернув до кузні — просто щоб перевірити засув, сказав він собі, хоча перевіряв його ще ввечері.
Він зупинився перед темними дверима, подивився на свої руки — ліву, праву, — потім стиснув кулаки й розтиснув знову. Звичайні долоні. Мозолясті, подряпані, чорні від сажі, яка вже, здається, в'їлася в шкіру назавжди.
— Казка, — сказав він уголос, ніби переконуючи не так себе, як саму темряву навколо.
Слова розчинилися в нічному повітрі, не лишивши по собі жодного відлуння.
Він пішов далі, до дому, де на нього чекала тепла постіль і ще один звичайний ранок, у який він щиро вірив.
Поки що він був просто ковалем. Братом. Сином, що не пам'ятав батька. Учнем старого майстра, який щовечора розповідав ту саму казку. Хлопцем із «щасливою рукою» — прізвиськом, яке за один вечір облетіло, здається, все містечко і яке він тепер приречений був чути ще довгі роки.
І якби хтось запитав його тієї ночі, ким він стане через місяць, через рік, через десять років, Аріан, найімовірніше, тільки засміявся б і відповів, що стане трохи кращим ковалем, ніж сьогодні, — і більше нічим.
Він хотів лише одного: щоб завтра було таким самим, як сьогодні. Щоб горно знову розгорілося. Щоб метал знову слухався молота. Щоб Лія вранці знову сперечалася з ним через сніданок. Щоб Каллен знову сварився через неправильно заточений інструмент. Щоб Оукхейвен прокинувся, як прокидався щоранку останні двадцять років його життя, і щоб світ, хоч раз, залишив його в спокої.
* * *
Коли двері за Аріаном зачинились і кроки стихли на вулиці, Каллен ще довго сидів біля вогню, не рухаючись.
Потім підвівся, підійшов до столу під вікном і взяв те, що лишилося від сьогоднішньої денної роботи, — той самий невеликий уламок заліза, який Аріан того ранку вдарив молотом кілька разів поспіль, перевіряючи, чи трісне він насправді. Каллен приніс його додому ввечері, сам не пояснивши собі до пуття, навіщо.
Він підніс уламок ближче до вогню.
Тонка лінія, що лишилась на поверхні металу там, де метал мав розколотися, а не розколовся, була рівною. Занадто рівною. Не так тріскає залізо, коли не витримує удару, — так виглядає шов там, де щось було не зламано, а розділено. Акуратно. Свідомо. Наче хтось провів межу, а не завдав удару.
Каллен торкнувся лінії пальцем.
Вона була холодна — холодніша, ніж мав би бути метал, що весь день пролежав біля теплого вогню.
— Ні, — тихо сказав він у порожню кімнату.
Ніхто йому не відповів.