Розділ 1- Молот і іскра 2 частина

                                                                                 * * *
Опівдні до кузні зайшов старий Гаральд, чия садиба стояла за третім мостом, і поклав на верстак лемеш, розколотий надвоє, — обережно, наче й досі боявся, що уламки завдадуть комусь болю.
— Третій коваль за місяць каже, що це вже не полагодити, — сказав він. — Каже, метал утомився. Хоче продати мені новий, удвічі дорожчий за той, що я купував у батька цього ж таки коваля десять років тому.
Аріан узяв уламки, покрутив у руках, притулив один до одного.
— Метал не втомлюється, — сказав він. — Метал просто пам'ятає, як його били востаннє. Якщо били абияк — він і ламається абияк.
— То полагодиш?
— Спробую зробити так, щоб він забув.
Гаральд розсміявся, хоча Аріан не жартував, і за кілька хвилин розжарені до кольору стиглої вишні уламки зрослись під молотом у суцільну лінію, тонку, майже непомітну.
— Щаслива рука, — пробурмотів Гаральд, дивлячись на шов, наче на диво. — Кажу тобі, хлопче, з такими руками ти б у Столиці озолотився.
— У Столиці мене ніхто не чекає, — відповів Аріан без жалю й без гіркоти, просто як факт, такий самий простий, як вага молота в долоні.
Гаральд заплатив трьома мідними кронами — менше, ніж коштував би новий лемеш, більше, ніж просив сам Аріан, — і пішов, буркочучи щось про те, що не всі в цьому світі здирники.
Каллен, що весь цей час підкидав вугілля, дочекався, поки за Гаральдом зачиняться двері, і сказав, ніби між іншим:
— Твій батько був таким самим.
Аріан ударив молотом.
Тук.
— Не пам'ятаю.
— Ти був малий.
Тук.
— Мені було десять.
Тук.
— Десять — малий.
— Для вас усі малі.
— Правильно.
Аріан опустив молот.
— Що з ним було?
Каллен не відповів одразу. Він дивився на вогонь так, як дивляться на щось, що краще не чіпати без потреби.
— Те саме, що буває з багатьма.
— Це не відповідь.
— Тоді постав краще питання.
Аріан хотів щось сказати — не встиг. Двері відчинилися.
                                                                                     * * *
У кузню зайшов староста, а за ним двоє чоловіків, яких Аріан бачив у місті вперше.
— Коваль.
Аріан витер лоба.
— Старосто.
— Підкови готові?
— Чотири.
— П'ять коней.
Аріан подивився на нього.
— Минулого разу ви казали чотири.
— З'явився новий.
Каллен тихо пирхнув. Аріан глянув на нього.
— Що?
— Нічого.
— Ви зараз сміялися.
— Я кашляв.
— У вас дуже підозрілий кашель.
Староста, не второпавши жарту, чекав.
— То будуть?
— Будуть.
— Коли?
— До вечора.
— Добре.
Він уже повернувся до дверей, коли раптом додав, наче щойно згадав:
— І ще.
Аріан підняв голову.
— Що?
— Завтра приїдуть люди з дороги.
Каллен перестав усміхатися.
— Які люди?
Староста знизав плечима.
— З Терезів.
У кузні стало тихіше. Навіть вогонь ніби на мить притих, і Аріан не міг би сказати напевно, чи йому це здалося, чи ні.
— Збирачі податку? — спитав він.
— Кажуть, що так.
— «Кажуть»?
— Я не питав, — сказав староста, і в тому, як швидко він це сказав, чулося щось схоже на власний, неозвучений страх. Він вийшов, двері зачинились.
Аріан повернувся до роботи, але ритм уже збився — не сильно, на пів удару, на дрібну, майже непомітну затримку між замахом і ударом, яку помітив би хіба що той, хто тридцять років слухав, як б'ють інші.
— Вам не подобаються Терези, — сказав Аріан, не дивлячись на старого.
Каллен дивився на вогонь.
— Мені не подобається ніхто, хто приходить до чужого дому з папером, печаткою і людьми зі зброєю.
— Вони ж просто збирають податок.
— Просто?
Аріан знизав плечима.
— А що ще?
— Нічого, — Каллен відвернувся. — Працюй.
Аріан працював. Але щось у повітрі кузні того дня вже не було таким, як удосвіта.
                                                                                     * * *
Увечері Оукхейвен пахнув димом і хлібом. Аріан повернувся додому пізно — сонце вже сідало за дахи, розфарбовуючи їх у той теплий колір, який буває тільки в містечках, де більшість димарів топлять деревом, а не вугіллям.
Лія сиділа на ґанку. Перед нею стояли троє дітей: одна дівчинка тримала шматок крейди, хлопчик поруч намагався щось нею написати на дошці, третій просто їв яблуко, не звертаючи уваги на решту.
— Це не буква, — казала Лія.
— Буква.
— Це перевернутий стілець.
— Буква.
— Покажи мені стілець, який так стоїть.
Хлопчик озирнувся, ніби справді розраховував такий десь побачити.
— У нас є.
Лія засміялась.
Аріан зупинився біля воріт і не втручався — просто дивився, як вона щовечора вчить чужих дітей грамоти на ґанку, з власної ініціативи, ніхто її про це не просив, і ніхто їй за це не платив, хіба що яйцями чи трохи молока, коли батьки могли собі це дозволити.
Лія помітила його.
— Ти запізнився.
— Я працював.
— Ти завжди працюєш.
— Це моя робота.
— А це — моя, — вона кивнула на дітей.
— Твоя робота — бити метал.
— Твоя — бити дітей крейдою?
— Тільки неслухняних.
Дівчинка з крейдою підняла руку, як у школі.
— Тітко Ліє?
— Що?
— А він справді щаслива рука?
Аріан застогнав.
— Ні.
— Так! — вигукнув хлопчик.
— Ні.
— Тато казав.
— Твій тато бреше.
— Мій тато не бреше.
— Тоді він помиляється.
Лія посміхнулась і глянула на брата.
— Аріане.
— Що?
— Ти програєш дітям.
— Я бачу.
— Звикай.
Діти дружно засміялись.
Аріан поставив на землю сумку з інструментом.
— Хто хоче побачити, як робиться ніж?
Усі троє одразу підняли руки.
Лія нахилила голову.
— Ти щойно казав, що програв.
— Я передумав.
                                                                                   * * *
Пізніше діти розійшлись по домівках, а Лія прибрала дошки й крейду. Аріан сидів на порозі, втомлений, руки боліли, пальці пахли металом так глибоко, що цей запах, здавалось, уже ніколи не змивався до кінця.
— Завтра приїдуть Терези, — сказала Лія, сідаючи поруч.
Аріан подивився на неї.
— Звідки знаєш?
— Усі знають.
— Хто сказав?
— Мері.
— А їй?
— Купець.
— А йому?
— Не знаю.
— Отже, ніхто не знає.
— Але всі бояться.
Аріан мовчав.
— Ти боїшся?
— Ні.
— Збрехав.
— Трохи.
— О.
— Що?
— Нічого, — вона притулилась плечем до його плеча. — Пам'ятаєш, як ти в дитинстві боявся грози?
— Не пам'ятаю.
— Я пам'ятаю.
— Ти пам'ятаєш усе.
— Хтось же мусить.
Він усміхнувся.
— Ти теж боялася.
— Ні.
— Боялася.
— Я просто кричала.
— Від страху.
— Від несподіванки.
— Звичайно.
Вона штовхнула його ліктем, і він засміявся вже відкрито, не приховуючи цього.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— Ти смієшся.
— Трохи.
Лія теж усміхнулась, а тоді її погляд знову став серйозним — так швидко, як умів мінятися тільки в неї.
— Аріане.
— Мм?
— Якщо завтра вони перевірятимуть людей...
— Не починай.
— Я просто питаю.
— Що?
— Що буде, якщо вони знайдуть щось у тебе?
Аріан подивився на свої руки — звичайні, подряпані, чорні від сажі, втомлені.
— Нічого.
— Ти не знаєш.
— Ніхто не знає.
— Саме це мене й лякає.
Він повернувся до неї.
— Я коваль.
— Я знаю.
— Ковалі не мають магії.
— А якщо мають?
Аріан усміхнувся, надто швидко, щоб це виглядало цілком щиро.
— Тоді я буду найкращим ковалем у світі.
Лія не засміялась.
— Я серйозно.
— Я теж.
Вона ще трохи дивилась на нього, а тоді кивнула, ніби прийняла рішення не наполягати далі.
— Добре.
— Добре.
— Але якщо завтра щось станеться...
— Нічого не станеться.
— Якщо.
Аріан зітхнув.
— Тоді ми розберемося.
— Разом?
— Разом.
Вона всміхнулась, уже по-справжньому.
— От і все, що я хотіла почути.