Пролог

Те, що ми забули

За п'ятнадцять років до подій першого розділу.

Дитина кричала — тихо, уривчасто, наче їй бракувало повітря навіть на справжній крик.

Жінка бігла лісом, притискаючи хлопчика до грудей. Гілки хльоскали її по обличчю; одна роздерла щоку до крові, інша вчепилася у волосся й вирвала кілька пасом, але вона навіть не сповільнилась. Плащ давно намок наскрізь. Чоботи грузли в багнюці з кожним кроком, і кожен крок коштував їй трохи більше сил, ніж попередній.

— Тихо, — видихнула вона синові у волосся. — Тихо, Аріане.

Хлопчик не слухав — не тому, що не чув, а тому, що страх був сильнішим за будь-які слова. Йому щойно виповнилося сім, на два роки більше, ніж сестрі, і він завжди пишався тим, що «старший не плаче». Просто сьогодні цього правила виявилося замало.

— Все добре, — сказала мати.

Це була брехня. Вона знала це. Він — ще ні.

Позаду хруснула гілка. Жінка різко обернулась — але побачила тільки чорні стовбури, туман і дощ, що впадав крізь крони косими сірими нитками. Вона побігла далі.

— Еліано!

Голос — чоловічий, зліва. Вона повернула голову й побачила, як між деревами вибігає чоловік із дівчинкою на руках. Маленька, темноволоса, років чотирьох, може п'яти — вона спала, попри біг, попри крики, попри все.

— Лія! — прошепотіла Еліана.

— Вона зі мною.

— Вона не прокидається?

— Ні.

— Ти щось їй дав?

— Ні, — чоловік говорив крізь стиснуті зуби. — Точно ні.

На його правій руці, від зап'ястя до ліктя, темніла пляма. Це не був бруд і не тінь: щось живе повільно розповзалося під шкірою, наче чорні вени проступали крізь неї зсередини. Еліана це побачила одразу.

— У тебе знову.

— Не зараз.

— У тебе знову почалося.

— Я сказав — не зараз.

Він озирнувся. Десь далеко щось глухо гримнуло, і птахи знялися з дерев одним чорним сплеском. Обидва завмерли, слухаючи тишу, що настала за цим звуком.

А потім тишу розітнуло: дзінь.

Пауза.

Дзінь.

Ще пауза.

Дзінь.

Еліана зблідла.

— Ні.

— Що?

Вона подивилась назад, туди, звідки долинав звук.

— Вони використали дзвони.

Чоловік насупився.

— Це неможливо.

— Ти сам знаєш, що можливо. Дзвони — не для того, щоб шукати. Дзвони означають наказ спалити ліс, якщо треба, аби витягнути звідти те, що їм треба.

— Вони не мали знайти нас так швидко.

— Але знайшли.

Він стиснув щелепу.

— До будинку ще далеко.

— До нашого — так.

— Тоді біжімо.

— Ні, — Еліана зупинилась. Вона дивилася на дітей — на Аріана в своїх руках, на Лію на руках чоловіка, — а тоді знову на нього. — Треба розділити їх.

— Ні.

— Якщо нас схоплять разом, вони заберуть усіх.

— Я не віддам дітей.

— Саме тому ми їх і віддамо, — вона говорила швидко, наче боялася, що зупиниться й передумає. — Едвард може взяти Лію. Томас — Аріана. Вони не знають, що діти наші.

— А ти хочеш віддати їм наших дітей?

— Я хочу, щоб вони жили.

Чоловік зробив крок до неї, і в цьому кроці було більше відчаю, ніж наказу.

— Я можу їх захистити.

Еліана подивилась на його руку. Пляма вже сягала ліктя.

— Ти ледве стоїш.

— Я можу.

— Ти використав силу двічі за одну ніч. Двічі — і дзвони вже йдуть за нами. Ти хочеш дізнатись, що буде після третього разу?

Він нічого не відповів на це — і саме те, що він мовчав, налякало її більше за будь-яку відповідь. Вона підійшла ближче, взяла його за руку — обережно, наче торкалась не шкіри, а рани, — і він спробував забрати її.

— Не треба.

— Болить?

— Ні.

— Брешеш.

— Так.

Вона провела пальцями над темною плямою. Шкіра під ними була гаряча — занадто гаряча.

— Ти не зможеш бігти ще довго.

— Тоді понесу їх.

— І коли впадеш?

— Встану.

— А коли не зможеш?

— Тоді... — він замовк.

Еліана чекала.

— Тоді що?

Він подивився на дітей замість відповіді. Аріан уже перестав кричати; він дивився на батька так, як дивляться діти, коли розуміють обличчя, а не слова.

— Тату?

Чоловік одразу змінився — зникла вся жорсткість.

— Я тут.

— Втомився.

— Я теж.

— Ти чому біжиш?

— Бо програв змагання.

Аріан насупився крізь сльози.

— Кому?

— Дощу.

Хлопчик глянув на небо.

— Дощ не бігає.

— От бачиш. Він шахраює.

Аріан ледь помітно усміхнувся, і Еліана відвернулась — їй не можна було показувати, що вона плаче.

— Тату?

— Мм?

— Ми додому?

— Так.

— Скоро?

— Дуже.

Аріан поклав голову йому на плече.

— А Лія?

— Вона теж із нами.

Хлопчик подивився на сестру.

— Вона спить.

— Знаю.

— Вона завжди спить.

— Не завжди.

— Коли ми тікали — теж спала.

Еліана тихо засміялась, попри все.

— Лія вміє вибирати правильний час для сну.

Аріан позіхнув.

— Я теж хочу.

— Можеш.

— Але ти несеш мене.

— І?

— Тоді я важкий.

Батько глянув на нього.

— Дуже.

— Я не важкий.

— Ні?

— Ні.

— Тоді я тебе зараз поставлю.

Аріан одразу міцніше обійняв його за шию.

— Не треба.

— Так і думав, — усміхнувся батько.

На кілька секунд ліс перестав бути страшним. Просто дощ. Просто холод. Просто родина, що поспішає додому — так, наче все й справді було так просто.

А потім далеко знову задзвонив метал.

Дзінь.

Посмішка батька зникла.

— Біжимо.

* * *

Вони бігли ще майже годину, поки дерева нарешті не розступилися, відкриваючи попереду поле, а за ним — пагорб, а за пагорбом — старий залізничний насип.