Розділ третій. Частина друга.

Я подивилась на Шессана у пошуках підтримки, він прикрив очі й випалив:

- Трясця! Олено, ти не могла змовчати?

Та як би й могла відповісти – не хотілось, вже й так набалакала зайвого. 

- Пів години! – грізно мовив Кірстен і розчинився у повітрі.

Я, як ужалена в одне місце, бігала по кімнаті у пошуках необхідного. Клубок думок намотувався з шаленою швидкістю і заважав оцінювати ситуацію тверезо. Що необхідно взяти? Чи прощатись з батьками? А що їм говорити? Чи повернусь я коли-небудь сюди знову? Що зі мною буде? 

 Вирішила не травмувати психіку дорогих мені людей. 

- Вечеря майже готова, - ласкаво говорила мама, помітивши мене на порозі кухні. – Допоможи мені: поріж овочі на тарілку й хліб.

В мене залишилось близько десяти хвилин вільного часу, краще проведу їх із сім’єю. 

Скоро всі зібрались за невеликим обіднім столом. Тато не міг відірватись від телефону, мама бурчала, яким було прекрасним життя без смартфонів, а Максим волав, що не голодний. Як завжди наївся чипсів. Неодноразово бачила, як братик виносить пакети сміття, поки батьків не було вдома, з горою напханих пляшками з-під «Coca-Cola» та пустих пачок нездорової їжі.

- Було дуже смачно, - я віднесла свою тарілку, бо з виходу на мене дивився невдоволений Кірстен, який жестом вказував на час.  – Дякую! Я вас дуже люблю!

- Не хочеш сьогодні помити посуд?  - затримувала мене мама.

- Може я буду робити це завтра? Цілий день! – намагалась втекти. – В мене багато роботи!

- Ніякої допомоги в цьому домі, - тужила вона собі під ніс, я поцілувала її в щічку та поспішила у свою кімнату.

Мій наставник виглядав похмурішим за грозову хмару. Ніяк не прокоментував мою затримку, лише зводив брови, від чого залягала складка на лобі. Він жестом вказав підійти до дзеркала на шафі-купе, почав водити руками. Я, підхопивши валізу, заворожено спостерігала як по відбиттю в дзеркала розходяться кола, мов на калюжі. Зображення мутніє, простір у ньому затягується сірим димом, де-не-де з’являються спалахи чи то іскор, чи то блискавки. В кінцевому варіанті це виглядало як в кіно: тунель з темрявою на іншому боці й ворожі клуби пару зі спалахами.

- Йди, - Кірстен підштовхнув мене у напрямок цього порталу.

Але йти не хотілось, виглядало це досить моторошно, я зробила декілька кроків й зупинилась стовпом. Не піду!  

- Ну що таке? 

- Я боюсь!

- Темні сили! – буркнув наставник.

В ту саму секунду я відчула чужі руки на своїй талії, навіть пискнути не встигла, як опинилась на плечі чоловіка, головою вниз, а сідницями вгору. Добре, хоч джинси надягнула! Кірстен однією рукою притримував мене під коліна, іншою – перехопив мою валізу й зробив крок у невідоме. 

Я вважала, що мій вестибулярний апарат досить міцний, мене жодного разу не нудило в авто або деінде. Але цього разу, думала виблюю всі свої нутрощі. Голова йшла обертом, впевнена, як би я стояла на своїх двох – обов’язково б упала. В одну секунду я втратила відчуття часу та простору, з усіх боків на мене тиснув простір.

Випроставшись, підняла очі… що я хотіла побачити? Казковий замок у рожевому мареві, яскраві шпилі якого торкаються небес на яких майорять прапорці академії. Хай хоч пурпурових єдинорогів, які плескаються у веселковому струмку, а гриви їм причісують феї. Але це…  лігво якогось графа Дракули, є й Богу! 

– Що за нафіг? – вражено видихнула я. 

– Місце твого навчання, – безбарвно відповів наставник. – Щось не так? 

Не так? Я аж реготнула від комічності ситуації. Та це місце нагадує домівку злого некроманта!

- Знаєте, я очікувала побачити щось більш…, - я намагалась підібрати слово, яке б могло описати це місце не образивши Кірстена. – Магічне.

- Ооо, - його брови вигнулись. – Тобто маєток в густому тумані, через що не видно неба та не проглядається далечінь для тебе вже не є чимось чарівним?  

- Ну… Досить моторошно, але не магічно.

- А як що до дороги, як виринає прямісінько з води?

- Наводнення, - відмахнулась. – Все разом складає враження дешевого фільму жахів!

Здається наставнику мої слова не сподобались. Цей крижаний погляд колись в могилу мене зведе! Що я знову не так сказала?

- Я бачу ти великий знавець магії? 

- Скоріше, ця ваша магія не виправдала моїх очікувань, - знизала плечима. 

- Дійсно, - холодно кинув чоловік та поплентався до вхідних  воріт. – Саме МОЄ чаклунство не виправдало твоїх сподівань, бо цей маєток створив я.

Ох, млинець – оладок! Здається, першого ворога я собі таки нажила. Хоча, з його вміння спілкуватись з людьми, де впевненість, що він не злий чаклун? Як на мене – дуже схоже.

Перед нами, по змаху руки Кірстена, відчинились важкі дерев’яні двері. Слідуючи за наставником крутила головою у різні боки. Подивитись було на що. Як і раніше чогось неймовірного не бачила, але склалось враження, що я потрапила в середньовічний, тільки но побудований палац. Високі стелі, витіюваті люстри, вишукана ліпнина, арки та колони – все довкола просто волало про багатство його господаря. 

- В тебе буде достатньо часу, щоб не просто все оглянути, а навіть перемацати, - бурчав наставник, коли я у черговий раз відстала, розглядаючи портрети невідомих по всій довжині коридору. – Зараз же, зроби мені ласку – йди слідом!

Вже на п’ятому повороті я розгубилась, якщо мені доведеться шукати вихід, я залишусь тут назавжди! Що мене вразило, по дорозі ми не зустріли жодної живої душі, наче всі істоти – це ми. Може… А з чого я взагалі взяла, що має бути ще хтось? Якщо так, то не витримаю жити в одному домі лише з Кірстеном, навіть якщо дім такий великий. 

- Ми йдемо в вежу? – ноги гуділи від нескінченних гвинтових сходів.

- Так, - чоловік зиркнув на мене поглядом примружених очей. – Ще з заснування цього місця стало своєрідною традицією, покої творців займають найвищу точку в палаці. 

Який жах! І що, мені тепер бігати туди сюди? Розберемось з цим потім. 

– Твої кімнати, – відступив він у бік, відкриваючи вид на різні двері нового дому. – Будь ласкава, залишайся тут, не додавай клопоту. Через кілька годин – сніданок, я пришлю за тобою кого-небудь.