Розділ третій. Частина перша.

Дмитро та Тетяна пропонували свою допомогу, наприклад: залишитись зі мною на ніч, але я відмовилась. Дивно відчувати себе в безпеці з уявним другом, але це так. 

– Залишись зі мною? – я лежала у цілковитій темряві, але все одно знала, що Шессан поруч. Хвилину він мовчав. Голочка страху кольнула в самісінький центр – він відмовить. Звісно…  Там, далеко, у світі якому мешкає зеленоокий, його чекає прекрасна ельфійка – Лаїонель. Чого протирати штани тут? Я повинна бути вдячна за порятунок, хто знає, що могло б статись, якщо змієносця не було поряд?  

– Я нікуди не йду, – від стіни відокремився силует, він тихо, м'яко ступав вже босими ногами, підійшов до мого ліжка. – Ти в безпеці. 

Шессан сів на підлогу, поклавши голову на мій живіт. Дихати стало тяжче, немов повітря закінчилось в легенях. По тілу поповзли сироти. Що зі мною коїться? Невже, це від переляку? 

– Хто, як не вірний воїн, створений своєю богинею, буде захищати твій сон? – голос такий лагідний, без звичного мені глузування. 

Він лежав непорушно, завдяки місячному світлу я бачила як змій прикрив очі. Здавалось спить, та чи може він, уродженець іншого виміру, відновлювати сили тут? Тепло від його тіла зцілювало моє занепокоєння. Сон не йшов. З часом крихка оболонка людини втомилось тримати одне положення, та як же не хотілось порушувати те відчуття умиротворення! Я насмілилась утнути дурницю, про яку, можливо, потім буду шкодувати: торкнулась шовковистих прядок кучерявого волосся. Уважно слідкувала за зміною його лиця, але реакції не було. Після, всією п'ятірнею зарилась в пасма, погладжуючу шкіру голови. Вії Шессана смикнулись, наче той хотів відкрити очі, але в останній момент змінив рішення. Куточок губ розтягувався у вдоволеній посмішці, він зарився обличчям в ковдру, підставляючи голову під пестощі. Котячої поведінки у ньому були куди більше, ніж зміїної. Навіть не помітила, в який саме момент, заснула. 

– Сніг, – ткнула мене ліктем в бік Тетяна, я перевела погляд на велике вікно в лекційному залі. – Яка краса! 

Великі пухнасті пластівці летіли з гори, набираючи обертів. Зазвичай, останній місяць осені – портал у зиму, дарує перші натяки на холод та морози. Глянула на Шессана, який, як завжди примостився на краєчку лавки: широко відкритими очима він слідкував за сніжинками, зіниці витягнулись, блищали. Мов мала дитина, яка вперше спробувала цукерку. Неусвідомлено усміхнулась, змієносець жодного разу не бачив снігу, клімат в його краях теплий та вологий. 

– Може після пар сходимо разом в парк? – продовжувала щебетати Таня. – Зробимо декілька фото? Посидимо в затишній кав'ярні? 

– Ти знаєш – не можу, вибач, – Шессан не зводив очей з погоди за вікном і не звертав уваги на наші балачки. – В мене є справи, після цієї лекції я йду. 

Тетяна спохмурніла. 

– Олено, я розумію, та ситуація з… , – вона нервово підбирала слова. – Дуже на тебе подіяла. Але це не привід так віддалятись від мене. Я винна, що потягнула тебе на цю кляту вечірку, але… 

– Все добре, – завірила. – Я не ображена. 

Не буду ж я пояснювати, що хочу показати зиму своєму уявному другу? 

– Пройшов місяць, – надула вона губки. – Ти жодного разу навіть на чашечку чаю мене не запросила! 

Цей час, наодинці з Шессаном виявився найцікавішим та найспокійнішим з мого життя. Тетяна має рацію: я перестала потребувати спілкування з іншими людьми. Ні, ми не сиділи цілими днями вдома, ходили декілька разів в парк, кіно. Щоб не здаватись зовсім дивачкою, я прикладала до вуха телефон і говорила зі змієносцем вільно. Оточуючі просто не помічали мене. 

– Вибач, – я склала руку в прохальному жесті. – Я виправлюсь! Але сьогодні в мене, дійсно, невідкладні справи! 

Шессан не ставив зайвих питань. Він, мов заворожений слідкував, як тендітні зірочки з замороженої води падали на його теплі руки й танули. За звичкою завітала до кав'ярні за гарячим напоєм, направлялась у звичний віддалений куточок парку, де ми так часто коротали час за балачками. Рукавом осінньої куртки змела шар снігу, вмостилась на лавку. Прохолодно. 

– Це і є твоя невідкладна справа? – сміючись запитав. 

– Хотілось показати тобі зиму, – спокійно відповіла, вже давно звикла до його звички вести розмови. 

Йти додому зібрались, коли мої пальці стискались, докладаючи чималих зусиль. Змієносцю все ні по чому: ні холоду, ні голоду, ні втоми. З настанням сутінок, й так небагатолюдний парк, залишився майже порожнім. Де-не-де ще зустрічався люд, який скорочував шлях додому місцевими алеями. 

– Це твій знайомий? – Шессан похилив в бік незнайомця, що впевнено крокував до нас, притримуючи шарф однією рукою. 

Я вглядалась в риси обличчя незнайомця, але прийшла до висновку – його я не малювала, навіть, у своїй уяві. Можливо, простий відвідувач, який загубив в цій місцині свій телефон або парасольку? 

– Доброго вечора, пані Олено, – невідомий чоловік махнув головою в знак привітання. 

– Доброго, – я розгублено глянула на Шессана, той, підозріло примруживши очі, слідкував за кожним рухом чоловіка, наче чекав підстави. – Вибачте, ми знайомі? 

– Ні. Пропоную виправити цю помилку. 

– Він такий же, як ти! – вражено видихнув мій друг. – Але в рази сильніше! 

Я здивовано вилупилась на змія, але він грізно шикнув:

– Не дивись на мене так! Не виказуй! 

– Моє ім'я Кірстен, – тим часом продовжував загадковий чоловік. – Я тут, щоб навчити Вас користуватися своїм даром та виконати своє призначення. 

– Ее…, – навіть дар мови відняло. – Що, прям тут? 

Чоловік чмихнув, дивився на мене зверхньо, наче я комашка, яку міг розчавити одним пальцем. Поряд з ним було незатишно. Його очі, чорні, мов морок сканували мене наскрізь. Несвідомо зіщулилась, було важко витримати його погляд. 

– Пропоную перенестись в більш комфортне місце для розмов, – він відтягнув рукав пальто лівої руки, глянув на годинник. – В мене не так багато часу. Вам буде зручніше спілкуватись на своїй території?