Розділ другий. Укріплення зв'язку

У всьому іншому моє існування не змінилось ніяк. Не бачила привидів, не розмовляла з тваринами, не могла бачити віщих снів або пророцтв. Життя текло у звичайному руслі. Я розуміла, що зі мною щось не так. Я збожеволіла? Десь чула, що люди несповна розуму, не сприймають себе за хворих людей. Наче ж розумію, це означає, що я нормальна? 

Я старанно відкидала від себе думки про писемність, жодного разу не відкрила додаток для написання й не робила помітки в блокноті. Для чого? Хотілось перевірити правдивість слів Шессана. Наступний день пройшов як завжди. Ну, якщо не враховувати ідеї, які буквально зносили мій дах. Подрузі я розповіла про «розіграш» в аудиторії, хоча вже й сама повірила у реальність тих подій. Тетяна поцокала язиком, обурюючись безглуздій витівці хлопців. Як я й гадала, нічого про той інцидент не чула. В другій половині дня нестерпно розболілась голова, ледве відсиділа останню пару «Право масової комунікації». До дому поїхала на трамваї. Спираючись на втому пішла до своєї кімнати, заснула не роздягаючись, як тільки голова торкнулась подушки. 

Мій ранок почався вдосвіта. Домашні як раз збирались їхати на дачу, а побачивши мене о шостій ранку, почали вмовляти поїхати разом з ними. 

– Що, таки передумала? – мама як раз готувала яєшню. – Збирайся швиденько, через годину виїжджаємо. Робочі руки зайвими не бувають. 

– Ні, – я взяла з плетеної вазочки зелене яблуко, відкусила. – Не їду. Ти ж знаєш, мені треба готувати реферат. 

– Для твого навчання ми й провели інтернет в заміський будинок, – любо нагадав тато, вимикаючи телевізор з новинами. – Треба хоч іноді дихати свіжим повітрям. 

– Ну вже ні! – обурилась я. – Більше не куплюсь на цей трюк! Всі минулі вихідні ми вимивали будинок, навіть часу не знайшлось сісти за роботу. Зате Максимка забив своїми іграми всю пам'ять ноутбуку! 

– Олено, – осадила мати. – Твій брат ще замалий, коли йому насолоджуватись безтурботним дитинством? 

– Ну звісно! – пробурмотіла я невдоволено. – Тринадцять років – ще зовсім малюк! Тарас Григорович, між іншим, в його роки ягнят пас. А наш Максимка Григорович пасе, хіба що, задніх! 

– Мила леді, – тато поправив окуляри на переніссі, він завжди так робив, коли моя поведінка йшла у розріз його очікуванням. – Не рівняй грішне з праведним! Зараз від обов'язків тікаєш саме ти. 

– Та невже? А хто буде звітувати викладачу за невиконане завдання? В мене всього два вихідних, більшу частину з яких я протираю штани за підручниками! 

– В наш час був всього один вихідний – неділя! Все встигали. Інтернету не було, до пізньої ночі в бібліотеці читали. Вивчились якось, навіть з червоним дипломом! 

Я вже десять разів пожалкувала, що піднялась з ліжка. Краще б прикидалась сплячою, чесне слово. Годину слухала нотації батька, про важке шкільне, а потім і студентське життя. Як послухати, то в еру динозаврів жили. На навчання у п'ятдесятиградусний мороз пішки через гори йшли, а гроші на проїзд мало не кров'ю заробляли. Я не сперечалась. Зараз скажи слово наперекір, дома залишаться, продовжать свої повчальні нотації. Ну чому я не живу в гуртожитку? 

Коли за батьками зачинились двері, видихнула з полегшенням. Взагалі-то ніякого реферату не було, вірніше був, та завдання давно здала, захистившись на тверду п'ятірку. Зварила собі каву, взяла блокнот для нотаток й сіла за стіл. 

Першими в пам'яті з'явились ці неймовірні зелені очі. Я закрила повіки й відпила гарячий напій, насолоджуючись тишею. 

– Доброго ранку, панночко! – від несподіванки мало не впустила філіжанку, якимось дивом втримала, але облила сорочку темним напоєм. 

– Ай! – завищала я, підскочила зі стільця, відтягуючи одяг на грудях, пече. 

– Обережніше треба, – буркнув Шессан. 

Він підніс кухонний рушник, протираючи брудну пляму. Наче не він налякав мене до гикавки, а це у мене настільки криві руки. Я обпалила хлопця суровим поглядом, та лице відвідувача залишалось безстрасним. 

– Стій тут, – я розвернулась до своєї кімнати. – Я переодягнусь і вийду, нам є що обговорити. 

– Сісти хоч можна? 

Його питання залишила без відповіді, спеціально кепкує з мене. Повернувшись побачила як хлопець безтурботно заварив собі чай, розсівся на стільчику та з інтересом крутив у руках мій мобільник. 

– Що ти робиш? 

– Досліджую речі твого світу, – відповів. – Цікава штука. 

– Це телефон. 

Він підняв на мене погляд заломивши брову в німому питанні. Розумію, як для жителя мною вигаданого світу, він геть нічого не розумів у технологіях мого власного. Сама думка, що Шессан "прибулець" викликала нервовий смішок. Але ж поява, як тільки я подумала про нього говорить інше – я не з'їхала з глузду. 

– Пристрій для зв'язку, якщо людина далеко, – пояснила, скоріше, аби відмахнутися. – Шессане, скажи, як ти зміг ожити? 

– Не зрозумів питання, – нахмурив той брови. 

– Я про тебе просто написала, розумієш? Як сталося так, що ти сидиш переді мною? 

– Звідки мені знати? – обурився він. – Я звичайний мешканець нашого світу. Це мені хотілося б знати, наприклад: як твоє ім'я? Чи є інші боги? Як треба вам поклонятись і які дари підносити? Мені звертатися на до тебе "Ви"? 

– Боги? – різонуло слух лише одне слово. 

– А як називати істоту, яка мене створила? 

– Я не знаю… – я розгублено кліпала очима. – Ні! Це якась помилка! Як я можу бути богинею, якщо я звичайна людина? Я їм, сплю, стомлююсь… 

– Ти не звичайна. Я бачу в тобі сяяння. Ти однозначно творець. Але…, – він замовк, наче шукав необхідні слова. – Мені й самому важко повірити в те, що богиня – це звичайна істерична дівка. 

– Що? – мої брови поповзли у гору. – Якщо те, що ти сказав правда – то краще притримай язика! 

Шессан вдоволено всміхнувся, але ніяк не прокоментував. 

– І що, ти вже всім розпатякав про мене? 

– Як я можу? – точно знущається. – Насправді, коли я повертаюсь додому, я більше тебе не пам'ятаю. 

– Хм… 

Я поринула у свої думки. Це що ж виходить, я справжня богиня? Чесно кажучи, собі я уявляла це дещо інакше. Виходить, всі люди, які пишуть – вони боги? Чи це тільки мені так поталанило? Що далі робити зі своїми талантами?