Розділ перший. Знайомий незнайомець

– Ну ж бо, – смикнула мене за лікоть одногрупниця. – Пішли! Дзвоник продзвенів, зараз найкращі місця займуть! 

Я роздратовано глипнула на подругу. Скільки просила її так не робити? Напевно тисячу разів. Палець поїхав по поверхні смартфону й на білому екрані з нотатками утворилось декілька незрозумілих слів. 

– Йди, – відірвалась від гаджета. – Я наздожену. Дай мені декілька хвилин. 

Ну не можу я залишити не дописаним текст хоча б до крапки, а краще – до кінця абзацу. Вона невдоволено цокнула язиком та пішла. Тетяна вже звикла до моєї нездорової тяги до літер. Точніше до того, у що потім вони перетворюються. Обожнюю писати історії! 

Вже другий тиждень я не могла відірвати пальці від розкладки клавіатури свого мобільника. Натхнення штурмувало мій мозок, як не надійно захищену фортецю й оборона пала, захоплюючи мозок геніальною, на мою думку, ідеєю. Будь-де: в транспорті, в черзі, в ліжку та навіть на лекціях я не випускала з рук телефон, занотовуючи задумане. 

Писати почала давно, ще з середньої школи. Ідею підкинула мама, завжди наголошувала на тому, яка ж я в неї мрійниця і фантазерка, мені б казки писати. Рукописи тримала в шафці, поки не натрапила на цікавий сайт, де під псевдонімом почала публікувати романи. Це хобі настільки мене затягнуло, що навіть навчання відійшло на другий план. 

Обожнюю фентезі. Я створила власний, уявний світ. З кожною наступною книгою я доповнюю різноманіття флори та фауни свого всесвіту. Люди, ельфи, гноми та орки…  польоти моєї фантазії не мали кордонів. 

– В мене родимка під правим оком, – хтось невдоволено пробурчав прямісінько біля мого вуха. 

– Що? – роздратовано буркнула, піднімаючи голову. 

Завмерла. На мене дивились примружені очі яскраво-зелені, кольору молодої травички по весні. Скільки разів я їх уявляла? Навіть струснула головою відганяючи міраж, та молодий чоловік нікуди не зник. 

– Ось, – він вказав пальцем на темну крапку на обличчі. – Вона справа, а ти тільки що написала, що зліва! Вона що, якимось чарівним способом, мандрує по моєму лиці? 

Я здивовано опустила очі на телефон, не вчитуючись в написане, підняла назад. Хіба бувають у справжніх людей такі очі? 

– Лінзи! – здогадка так різко спливла в моєму мозку, викрикнула, від чого студенти, які заповнювали аудиторію підозріло покосились. 

– Лінзи? – перекотив слово на язиці хлопець, наче пробував на смак. – Ні, не чув такого. 

– Ти хто? 

Я пильно оглянула красеня. А подивитись було на що: високий, широкоплечий молодик нависав наді мною, впираючись м'язистими руками об парту. Волосся коротке, темно-каштанового кольору спадало на лоб прядками кучерів. Він сканував мене наскрізь допитливим поглядом великих очей, на дні яких танцювали іскорки хитринок. Лице з гострими вилицями прикрашав прямий ніс, тонкі губи та густі темні брови. Від подиву моє обличчя витягнулось, а щелепа відвисла. Це що, глюк такий? Я зовсім поїхала на своїй писанині? 

– Людина, – невпевнено мовив незнайомець. 

Переді мною стояла точна копія головного героя з моєї нової книги. Можливо, я бачила цього хлопця у ВУЗі раніше, моя підсвідомість намалювала його у ролі другого сина вождя змієносців саме через ці неймовірні очі. 

– Та ти що? – роздратовано кинула я у відповідь. – А я думала кінь. Ім'я своє скажи! 

– Шессан, – прошипів він.

Цього не може бути! Це дурнуватий жарт і зовсім не смішний. Але як він дізнався? Ще жодного розділу я не виклала в загальний доступ. Невже мої одногрупники вирішили мене розіграти, копались у моєму телефоні? Але ж з технологіями нашого часу – це практично не можливо! Гаджет можливо розблокувати лише персональним відбитком пальця. Або паролем, який я, до речі, сама не дуже пам'ятаю! 

– Невдалий жарт, – пробурмотіла я, натисла на бокову кнопку, блокуючи пристрій. 

Хлопець питально підняв брову, пильно оглядаючи мене. Я хотіла сховатись від його нав'язливої компанії, почала збирати зошити до рюкзака. 

– Я не жартував. 

– Не займай мене! — гримнула, дістав вже. – Відвали. Я поспішаю! 

– Хей! – хтось поклав долоню на моє плече, від чого мене трухнуло. – Що сталось? Тобі погано? 

Позаду стояв ще один хлопець, його я бачила неодноразово. Деякі лекції в нас були спільними. 

– Жарти в моїх однокурсників тупі, – істерично вигукнула. – Дістає мене! 

– Хто? 

– Він! – я вказала рукою на незнайомця, але місце, де він стояв секунду тому, виявилось абсолютно пустим.  – Він тільки но тут був! 

– Олена…  вірно? – кивнула. – Тут нікого не було, ти розмовляла…  з собою?! 

– Та пішов ти, – злісно крикнула я, скинувши руку, яка й досі лежала на моєму плечі. – Кретин! 

Підхопивши рюкзак з зошитами я побігла геть з аудиторії. Вони у змові! Що поганого я зробила тому хлопцеві? Навіть імені його не пам'ятаю! Невже у двадцять першому столітті булінг набув таких масштабів? Я обов'язково з цим розберусь, не маю наміру терпіти знущання та виставляти себе посміховиськом. 

В кабінет я влетіла по дзвінку, викладач зміряв мою постать невдоволеним поглядом, але нічого не сказав. Можливо тому, що мала вигляд шаленої фурії, яка рознесе все в цьому приміщенні вщент. Таня помахала мені, пройшла до свого місця, сіла. 

– Де ти була? 

– Слухала виставу двох акторів, – огризнулась. – Розіграти мене вирішили. 

– Хто? – зацікавилась вона. 

– Виноградова! – гримнув викладач, свердлячи поглядом. – Перерви було замало для важливих переговорів? В такому разі, прошу звернутись з відповідним проханням до ректора навчального закладу, а мені не заважати проводити опитування студентів. Ми й так вибиваємося з графіку. Може Ви, Виноградова, хочете відповісти на питання? Почнемо з простого: назвіть мені всі розгалуження цифрових медіа. 

За що мені це? Вибору не залишалось, я прошепотіла Тетяні: «потім», піднялась зі свого місця, прокручуючи у пам'яті лекцію з минулого тижня. 

Поговорити нам так і не вдалось, можливо одногрупниця знала про розіграш, хоча б чула краєчком вуха. Предмет «Основи економіки медіа» стояв останньою парою, Тетяна підхопилась з місця відразу по завершенню, сказала, що під університетом її вже чекає хлопець, пішла. Не страшно, поговоримо завтра, або зателефоную їй ввечері.