Творче самолюбство та людська доля
Все менше місця…
Ольга зглядається на Івана… Невеселий… Чому? Ах, ну так…, він буває веселим лише тоді, коли що-небудь пише… А зараз він чогось не може писати… Хоча в голові у нього безліч тем і сюжетів… От тільки для Ольги все менше там місця… Його ніщо не цікавить, якщо він не пише.
Іти у гості, слухати розмови людей, які її теж не люблять… Нестерпно сумно… Все, що вона говоритиме – їм нецікаво і непотрібно… А їй – їхні балачки та кпини потрібні? А доброго слова від кого почути, від кого?
Хоч сідай і плач… Як та Ярославна… Так у неї чоловік був у полоні… А хіба її чоловік не в полоні? В полоні свого творчого себелюбства…
А у тому плачі Ярославни все дуже реально… І влада вітру, сонця, Дніпра…
І їй, Ользі, хочеться летіти «незнаною зозулею» до своїх…
І звертається вона у завіконну далечінь – до сил природи, ласкаво називаючи Дніпро по імені та по батькові: Дніпро Славутич…
#95 в Не художня література
#865 в Сучасна проза
Відредаговано: 27.08.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
