Частина четверта: Маски змиті дощем (розділ 7)

7 

Майк розплющив очі, він нічого не бачив крім туману, що перекривав геть усе. Не було зрозуміло де саме він знаходиться, але земля була холодна та тверда як камінь, тож можна було здогадатись, що він ще досі в тих самих підземних тунелях. Юнак почав акуратно із землі підійматись на ноги. В його спині з’явився дивний біль, який ще ніколи не був таким різким та болючим в цьому місці. Причини він не знав, проте що б то не було, це повний жах. Усі смолоскипи потухли, але на диво тут не було темно, та можна було ще щось розгледіти. Майк оглянувся по сторонам і зрозумів, що його місцезнаходження не змінилось. Парубок зробив декілька акуратних кроків, а після чого здивувався наскільки добре їх було чути. Чи було це добре, чи погано, він не знав, але якби хтось ходив поруч нього, він би точно почув. Зараз Майк і гадки не мав, що йому робити. Продовжувати шукати щось, чи ні? Тяжко було щось вибрати, але хлопчина вирішив не зупиняти пошук підказок в цьому підвальному приміщені. Юнак почав ступати в перед. Від кожного шороху у нього йшли мурашки по тілу, тож це заставляло його оглядатись по бокам щосекунди. Страх, що тебе хтось переслідує, прямо зараз палав у нього. Це відчуття було таким сильним, що йому не здавалось, що хтось позаду, а він так, наче, знав це. Хоча Майк ще не був упевнений в тому, що саме він тут шукає, але  його пошуки вже були розпочаті, тому не слід повертатись на початок цього всього. Раптом хлопець згадав, що у нього в кишені валявся телефон. Він хутко його дістав, після чого розблокував і глянув скільки заряду він має: “19%”. Цього було мало, тому що ліхтарик швидко забирає заряд телефону, проте це краще ніж нічого. Майк увімкнув ліхтар та почав світити собі уперед, щоб бачити куди він йде. Атмосфера була ще тою. Туман... темнота... ліхтар... сирість... тишина... Це місце приводило парубка до божевілля. Треба було швидше щось найти і втекти звідси. Крокуючи по темному коридору, він провів рукою по стіні. На дотик вона була холодною та мокрою, а також кривою. Раптом Майк знову повернувся до сходів, з яких він сюди і спустився. Проте звідти світла не йшло. Це доволі сильно його здивувало, тому юнак вирішив піднятись на гору і подивитись чому так темно. Майк почав підійматись по сходинкам, несподівано він помітив, що вони були як новісінькі. У них не було ні однієї подряпинки, а самі були цілі цілісінькі. Але не всі такими були, доходячи до поверхні, Майк помітив одну сходинку, яка доволі сильно виділялась серед інших. До цього він її вже бачив, але ніколи не звертав уваги, адже інші були подібні на неї. Вона була трішки розломлена, так наче хтось спускався, а потім спіткнувся і чимось тяжким вдарив об неї, від чого її край відламався. Нарешті парубок піднявся трішки вище, як раптом він помітив, що навкруги були стіни, а спереду так наче, якісь двері. Приглядівшись, Майк помітив отвір у дверцятах. Він підібрався ближче, а потім заглянув у нього. У приміщені, начебто, не було нікого. Парубок потягнув ручку, а після чого двері відкрились. Юнак увійшов у середину. Будівля була кругла, подібна за формою маяка, але вона не була такою високою, і не мала на горі ліхтарика, який вказував морякам путь. Оглянувшись Майк помітив, що він вийшов не зовсім із дверей. Це була книжкова шафа, за якою ховались дверцята. Усі речі були старими, такими вже як давно ніхто не користується, але для чого вони тут. На вигляд вони були новими, навіть той самий дерев’яний стіл, що знаходився поруч, здавався, новим. Тим паче, речі, що знаходились на ньому, також виглядали такими, наче, їх тільки недавно зробили. Це було доволі дивно. В парубка все більше і більше з'являлось нових запитань, але відповіді він поки що не міг отримати, тож слід було змиритись з тим, що йому доведеться усе самому з’ясовувати. Зненацька він замітив книгу, що лежала на кріслі поруч стола. Юнак бистренько підійшов до неї, і почав розглядати. Аж тоді йому стало зрозуміло, що це та сама книга, тільки вона була як новенька... Вона була вся гладенька, взагалі не мала ні однієї подряпинки, і на ній чітко виднівся той надпис, який Майк ще досі не встиг прочитати. “Dreamers Book” - Саме це на ній було написано. Нічого дивного в цьому не було, назва відповідала своєму призначенню. Раптово в будівлю зайшов хлопчина. На вигляд йому було п’ятнадцять років. Він був одягнутий в білу сорочку, яка на ньому трішки звисала, а ще сірі брюки, котрі також не прилягали до нього, а літали в повітрі. Здається, так одягались в старовині часи, хоча навіть зараз можна було зустріти людей в такому одязі на вулиці, проте це рідкість. Майк повернувся до нього. Обоє хлопчаків застигли. По лицю незнайомця було зрозуміло, що він не радий такій несподіваній зустрічі.  

-Якого біса... хто ти такий і, що ти тут забув? - запитав він. 

-Я? - повторив парубок, а після чого відповів. - Мене звати Майк. 

-Це добре, але чому у твоїх руках ця книга?  

-Ем... її слід знищити, ось для чого вона мені. 

-Знищити? То ти знаєш, що вона таке? 

-Так... і ти також?  

-Авжеж, але краще віддай її мені, тому що ти навіть гадки не маєш, яка вона небезпечна. 

-Цього не відбудеться. 

-ЧОРТ! Я тебе попросив раз, другий раз просити не буду. Віддаєш прямо зараз, інакше... тобі краще не знати, що я зроблю з тобою.  

-Ні!  

Вигукнувши Майк побіг в підвальне приміщення. Йому не було видно взагалі нічого, але він просто біг, щоб не бути зловленим. Раптом він заховався за якоюсь стіною. Єдине на, що він сподівався, що цей хлопчина не стане його шукати за всякими стінами, а просто пробіжить мимо нього. Зненацька його писок прикрив рукою той самий хлопець.  

-Тихо! - одразу ж вимовив він, щоб Майк не встиг зробити ні одного звуку. - Воно добре бачить і непогано чує, а ще полює тільки на сторонніх людей. 

Майк промовчав. 

-Віддай книгу, якщо хочеш вибратись звідси живим. 

Юнак кинув, а після чого повільно протягнув книгу незнайомцеві. Той взяв його за руку, і промовив “Ходімо за мною!” Вони акуратно вийшли на пряму дорогу і почали повільно крокувати на вихід. Тут було безліч поворотів, але парубок, що вів Майка, знав куди йти. Раптом щось його заставило зупинитись.