Частина четверта: Маски змиті дощем (розділ 5)

5 

Сара та Макс спокійно крокувала до номера дівчини, він знаходився над кімнатою вожатого. Жила вона там не сама, а разом із Рейчл, вожатою першої команди. Але вона постійно була десь інше, тому її рідко можна було зустріти в хатинці. Невдовзі вони піднялись на другий поверх і увійшли в будиночок Сари.  

-Ніяк не можу зрозуміти, чому саме проектор та проекційний екран знаходяться у тебе, хіба вони не повинні бути у головній будівлі? - поцікавився Макс. 

-Ти жартуєш? Невже ти не пам’ятаєш, що ми ніколи не залишали ці речі там, вони завжди знаходились в чиїхось будиночках. 

-А! Так, точно! Я пригадав.  

Сара пролізла поміж різні пакети та витягнула проектор, що стояв в куті поруч шафи, а після чого передала його в руки Максу. Проте сама продовжила ритись у речах, шукаючи проекційний екран. Його було не тяжко найти, тому що він був довгий, але він увесь був закиданий ще якимись пакетами та рештою подібною річчю. 

-Ось він! - викрикнула дівчина одразу, після того як найшла його. 

Вона швиденько підняла екран та запхала собі під пахви, після чого почала жестами показувати, щоб Макс виходив із будиночку. На дворі ще досі був дощ, але речі були в зав’язаних пакетах, тому вони не мали б промокнути. Навколо панувала тиша, яку переривали тільки часті удари крапель об дах і м'яке дзюркотіння води, що текла в ринву. Час від часу можна було почути, неподалік від табору, слабке шурхотіння проїжджаючого автомобіля, коли шини розрізали калюжі. Повітря було свіже, дощ вбирав у себе аромати вологого ґрунту і пилу, змішуючи їх з легкими нотками мокрої трави. Вожатий, по прохані Сари, спустився вниз та покрокував до сцени. Холодні краплі торкалися шкіри, залишаючи на ній мокрі сліди. Від цього легкого дотику по тілу бігли мурашки, і здавалося, що шкіра на мить сприймала світ гостріше. Смак дощу відчувався на губах - він був трохи металевим, як вода після довгої подорожі через хмари, змішуючись із солодкуватими краплями, що стікали з обличчя. Невдовзі дівчина наздогнала хлопця, на щастя, не послизнувшись по дорозі, адже в цей час це було доволі легко зробити. Їм залишалось не так багато до сцени, буквально декілька метрів, але їх все одно тяжко було зробити, адже один не вірний крок - і все у болоті. Проте вони справились, і речі змогли прибути на місце призначення цілі та неушкоджені. Вожата глянула на парубка, а той відчувши її погляд на собі, теж повернувся лицем до неї. Спершу вона його розглядала, як раптом дівчина почала сміятись. 

-Що? - запитав хлопець, незрозумівши в чому причина її сміху. 

Сара продовжувала сміятись, через сміх який вона не могла зупинити, їй було тяжко сказати причину. Та він тривав не довго, тож одразу вона перестала хихотати з її уст випали наступні слова:  

-Твоє волосся, після дощу воно таке смішне. 

-Справді? - Макс дістав телефон та глянув на себе через фронтальну камеру.  

На його здивування, він і справді мав дещо смішну зачіску на голові.  

-О! Можливо ще раз станцюємо під якусь музику? - запропонувала вожата.  

-Ти жартуєш? Ні, це тупо. - відмовив він їй. 

-Але ж ми недавно це робили, та тобі, начебто, сподобалось разом із зі мною танцювати. 

-Таке справді було? Якщо навіть так, тоді я не пам’ятаю, і не хочу згадувати.  

-Макс, що з тобою не так? - нахмурившись запитало дівчисько.  

-Що не так зі мною? Зі мною усе гаразд, це з тобою не все у порядку!  

-Ти ж зараз жартуєш? Сподіваюсь на це. 

-Ні, я ніколи не жартував і не жартуватиму на рахунок такого. 

-Макс... 

-Що Макс?  

-Ти якийсь дивний, так наче ти зовсім інша людина. Ти змінився так, що я не можу тебе навіть впізнати. Де той юнак, що постійно хотів розважатись, та спілкуватись із всіма підряд?  

-Я ніколи... Я не знаю... Це все погода! Клята погода запудрила мені думки і я навіть не тямлю, що говорю. 

-Ні, це не так, з тобою явно щось не так. 

-Сара... 

-Я йду, мені необхідно відпочити та побути на самоті.  

-Ні, не йди. 

-Мені це потрібно, я вже геть не тямлю, що кажу та що роблю, таке відчуття наче все у тумані.  

-Не залишай мене самого, мені буде сумно розкладати усі ці речі на самоті. 

-Ти знову за своє! Чому ти постійно міняєшся? Ти ж ніколи не був таким. 

-Вибач... 

Дівчина повернулась та почала йти до сходинок що ведуть до спуску із сцени. Зненацька вожатий спробував зупинити дівчину, схвативши її за руку. 

-Сара... 

-Відпусти мене! 

-Вибач... 

-Мені необхідний відпочинок, так само як і всім дітям, які пішли прямо зараз цим займатись. 

Макс відпустив Сару, та вона пішли дорогою, що вела до другого корпусу. Вожатий лишень, що і міг - це дивитись вслід за нею. На його лиці з’явився сум, він і справді не знов, що робить. У чому річ? Задався парубок. Він точно б включив музику, та почав розважатися разом із напарницею по команді. Якби тільки Макс це міг...