Частина друга: Ніщо не стоїть на місці (розділ 14)

14 

Діти швидко дійшли до місця де Емма та Карл заховали усі речі з місця злочину, це було позаду дерев'яних будиночків першого корпусу. Вони підняли усе необхідне і включивши ліхтарик почали крокувати до заваленої будівлі. Темний та тихий ліс наводив страху на дітей, а цвірінькання комах і звуки, що видавали сови, робили це почуття ще сильнішим. Завали були не сильно далеко від першого корпусу, тому діти без проблем дійшли до них. Майк йшов спереду, а вже позаду нього йшли його друзі. Хлопчина увійшов у середину будівлі через пустий дверний прохід, а потім підійшов ближче до сходів. Що вели у низ. Раптом він помітив, що цеглин які закривали дорогу вже не було, на мить парубку стало страшно, адже виходить, що хтось тут був. 

-Народ, у мене погані новини... - стривожено сказав Майк. 

Карл та Емма підійшли ближче, а потім побачили те саме від чого Майк був здивований. Їх шок також не оминув стороною. Від розуміння, що до них тут хтось був, йшли мурашки по тілу. Раптом у дітей з’явилось відчуття, ніби, поруч них хтось є. 

-Друзі, ви також це відчуваєте? - запитала дівчина. 

-Що саме? - промовив Карл. 

-Здається, неподалік від нас хтось є...  - невпевнено вимовив Майк. 

-Давайте краще спустимось вниз і залишимо там усе, що в нас є з собою? - запропонувала Емма. 

Хлопці погодились, тому Майк покрокував до сходів і почав акуратно спускатись вниз світячи ліхтариком собі в дорогу, в той самий час як його друзі йшли за його спиною. Юнак нарешті спустився на самий низ, на щастя, там нічого і нікого не було, але стало зрозуміло одне. 

-Народ, здається, це ще один вхід в підземний лабіринт.  

-О Боже! І скільки їх всього тут, а саме головне для чого вони усі? - поцікавилась дівчина.  

-Ось це, напевно, ми не скоро дізнаємося... - відповів Майк. 

-Гаразд, все! Просто покладіть усе, що ми брали з собою, сюди. - вимовив Карл. 

Діти не стали сперечатись, а просто залишили речі поруч стіни і почали підніматись назад. На цей раз спереду йшла Емма, адже виходити із підвального приміщення було менш страшніше ніж заходити. Зненацька, неподалік від заваленої будівлі, щось хруснуло, та так голосно, що діти б все одно почули якби вели розмову між собою. 

-Агов! Хлопці, ви також це чули?... - запитало дівчисько.  

-Ага... - водночас сказали хлопці. 

Діти почали повільніше підніматись по сходах, але зупинятись вони не хотіли. Бажання швидше дійти до будиночку ставало все сильнішим, а почуття страху дедалі росло і росло. Раптом знову щось хруснуло, але звук був набагато ближче ніж минулого разу. Від цього у Дівчини та хлопців пішли мурашки по шкірі. Думка про те, що поруч них є якась невідома особа, наводила божевілля на дітей. Страх зустріти її, не давав ніяк відпочити, але іншого виходу не було, тому що ніхто не хотів лазити по підземним тунелям. 

-Начебто, все чисто, - промовила дівчина, що вже піднялась на гору - можете підніматись за мною. 

Хлопці швидко піднялась і стали поруч Емми, яка вже крокувала на вихід через дверний прохід. Діти нарешті повиходили із розваленої будівлі, а потім і почали оглядатись. 

-Ви також це чули? - запитав Майк. 

-Що саме? - поцікавився Карл. 

-Хрюкання кабана... -відповів хлопчина. 

-Народ... - озвалася Емма намагаючи привернути до себе увагу - Погляньте сюди.  

Хлопці довго не думаючи повернулися до дівчини, та від побаченого вони просто намертво завмерли. Перед ними стояв не просто кабан, а кабан із людської шкіри. Він був покритий багатьма такими кусочками, приблизно, десять на десять сантиметрів, кожен із них був шитий між собою нитками, а самі рани були не повністю загоєні і це означало, що він був створений недавно. На ділянках де були зашиті шкірки між собою, була кров, що вже висохла. Але самий найстрашніший факт із всіх, це було те, що цей звір був похожий на чоловіка, що рибачив... 

-О, Боже... Хто із ним таке зробив?  

Раптом кабан заволав, але наближатись ще не став. Діти були перелякані, але дурних вчинків не робили, адже хотіли вціліти. По Карлу було видно, що він був дуже наляканий, адже його тіло все тряслось, а ще у нього появилась задишка.  

-На рахунок три біжимо. Раз... Два... ТРИ! - прокричала Емма. 

Дівчина побігла в сторону першого корпусу, а діти вслід за нею. Через темноту не було так легко бігти, та ліхтарик досить добре помагав в цій ситуації. Здавалось, за ними ніхто не біг, та коли Карл повернувся він аж заверещав. - АААААА!!! - Кабан був на декілька сантиметрів дальше від ніг хлопця, та якби він зупинився хоча би на секунду то б залишився б вже без ноги.  

-Я бачу ваш будиночок! - вигукнула дівчина так, щоб хлопці почули її. 

-Нарешті! - вимовив Карл. 

Діти швидко добігли до входу у дерев’яний будиночок і відкривши двері зі швидкістю світла залетіли в нього та закрили двері. Їм вдалось втекти від кабана, а якби вони закрили двері на секунду пізніше, то б опинились разом із ним в одному приміщені. Було чути як це дивне створіння билось головою об двері, та на це було дітям байдуже, адже вони могли хоча би на хвилинку відпочити.  

-Боже, мій... - тихо вимовив Карл - Як ми взагалі опинились в такій ситуації?  

-Давайте на наступний раз будемо акуратнішими, я більше не хочу, щоб таке траплялось. - промовила Емма. 

-Мені, здається, краще буде розповісти комусь із дорослих. - раптом озвався Майк. 

-Ти, що забув? Кожен наш вчинок, має свій наслідок, якщо ми будемо робити те, що може завадити тому хто користується цією річчю, то нам може дістатись.  

-Гаразд, а, що ти тоді пропонуєш робити? - поцікавився Майк. 

-Залягти на дно, це і так не наші проблеми, ми самі вчепилися до цього. 

-Чорт... Ти права, я навіть не подумав про це.  

-Бачиш, треба мене частіше слухати. 

Зненацька у двері хтось постукав.