Частина перша: Зоряне сяйво, що породило зло (розділ 7)

7 

Настала двадцята година вечора, тому усі вожаті вийшли на двір, щоб закликати дітей в їдальню. Діти незадовго прибули до дерев'яного будиночку, і почали займати місця. Карл, Емма та Майк сіли на ті самі місця на котрих сиділи коли обідали, а на тому самому місці де мала бути Лана ще досі нікого не було та і в їдальні всіх дітей не було. На вечерю кожному в тарілку поставили три оладки на яких був сироп, а поруч розсипані різні фрукти. Чай, що стояв біля тарілки з їжею, був зі смаком персика, і кожному дали пакетик цукру з ложечкою. Друзі сіли за стіл, а рука Майка потягнулась за виделкою, як раптом, у їдальню забіг Том. Він швидко підійшов до стола за яким сиділи вони, а потім сів поруч. Після цього всі місця за цим столом були зайняті, тому біля них вже ніхто не міг сісти. Том сів поруч Майка, що збирався їсти, та через те, що сюди прийшов хлопець, він не встиг почати. Здається, що він ні чим йому не мішає, але насправді - це не так, адже все тільки починалось.  

-Агов! Як поживаєш? - неголосно, але і не тихо вигукнув хлопчина. 

-Все гаразд... - незадоволено відповів Майк. 

-Що таке? Я щось зробив не так, щоб ти ображався? - Том посміхнувся, а потім присунувся ближче до хлопчиська і закинув йому руку на плечі - В тебе таке гарне волосся...  

Емма та Карл налякалась, але робити нічого не стали, а лишень спостерігали, щоб нічого страшного не сталось. Майк також вирішив подивитись, що буде робити Том, тому просто сидів і не рухався, щоб не налякати юнака. Зненацька по тілу пройшлись мурашки, від дотику хлопця, що легенько гладив його по плечі.  

-Чому ж ти мовчиш? Любий мій... - на його лиці посмішка ставала все більшою і більшою, можливо, він би засміявся, але йому, напевно, не хотілось переривати цей момент - Можливо, мій поцілунок заставить тебе щось сказати?  

Том склав губи трубочкою, а потім почав повільно приближатися до сусіда, що сидів поруч. Йому не вистачало декількох сантиметрів, щоб поцілувати його в щоку, але Лана все обірвала. Дівчина зненацька голосно гримнула по столі, вона сиділа поруч Чарлі і ще якогось хлопця за іншим столом. Коли Том почув як щось гримнуло, він одразу ж повернувся в те саме положення в якому сидів, і вже не намагався його поцілувати. Лана встала зі стола, а потім взяла ніж і почала тихо підходити до хлопчиська, який ще досі нічого не підозрював. Раптом вона різко його прижала до стола, не дававши йому рухатись, а потім приклала ніж до його шиї, холодну зброю, що була за її столом.  

-ЗНАЧИТЬ ТАК! Ти зараз встаєш, а потім йдеш кудись інше їсти, і більше не торкаєшся його, або не робиш цього, але потім тобі буде лишень гірше...  

-А... АВЖЕЖ! - Хлопець почекав декілька секунд, щоб дівка відпустила його, а потім встав. 

Він потягнувся за їжею, що стояла на столі і нікому не мішала, як раптом дівчисько її взяла, а потім поклала на землю. “Ось, їж з землі, песику” Після слова “Песику” Дівчина почала сміятись, їй стало забавно наглядати за реакцією хлопця, що був розгублений і не знав як йому вчинити.  

-До речі, я тут замітила, що в тебе на спині щось висить. А ну, покажи усім хто тут є. 

Лана відірвала фотографію зі спини юнака, а потім почала показувати всім хто знаходився у цьому приміщені. Діти одразу ж почали сміятись, але на цей раз не через Майка, а через Тома. Нарешті вона могла задовільнити себе, такого відчуття помсти вже давно не було, єдиний останній раз таке відчувалось, можливо, лише в дитинстві. Хлопчина впав на землю, здавалось, ніби він зараз почне плакати, хоча так, напевно, і було, але він цього при людях не хотів робити, тому швидко спустився на перший поверх, а потім вибіг на двір.  Лана не опустила шансу, вона швидко перенесла їжу із свого стола на стіл друзів, якщо їх вже можна було так називати. 

-Дякую. -  вимовив Майк, який вже майже доїдав свою порцію. 

-Не треба дякувати, це я повинна бути тобі вдячна за такий шанс. 

Хлопець усміхнувся, нажаль слів, щоб щось сказати не лишалось, але він був радий. Можливо, це було останнє, що зробив цей бовдур, а можливо, лишень початок, але це не мало значення, адже всьому приходить кінець.