Частина перша: Зоряне сяйво, що породило зло (розділ 1)

1 

-Я НЕ ХОЧУ ЇХАТИ В ЦЕЙ ДУРНУВАТИЙ ТАБІР!!! 

-Ми вже приїхали, назад тебе ніхто не відвезе. 

-Ну чому, чому саме я повинен їхати сюди? 

-Ти не один поїхав, з тобою ще Карл. 

-ТИ, ЩО НЕ РОЗУМІЄШ? Я НЕ ХОЧУ!!! 

Хлопець схопив свого брата за футболку і тихо промовив на вухо "Слухай мене уважно, Майк! Я сюди приїхав заради того, щоб заробити, а тебе дозволили взяти сюди безкоштовно!» 

-Я вже достатньо дорослий для того, щоб самостійно вирішувати, що я буду робити, а що ні! 

-МАЙК! Тобі лише чотирнадцять з половиною! - хлопець відпустив юнака та шторхнув його в ліве плече. 

-ПРИДУРОК! 

З незадоволеним лицем хлопець повернувся назад та направився до Карла який чекав Майка. 

-Що, знову Макс кричить на тебе? 

-По мені не видно? - парубок копнув камінь, та той покотився на газон, біля якого ще досі було чутно запах свіжої, скошеної трави.  

-Та ні, я просто питаюсь. - Карл зробив невеличку паузу, а потім продовжив - Слухай, а ти знаєш в якому корпусі ми живемо?  

-Здається, що так. А, що? 

-Ну і в якому? 

-В першому. - промовив Майк так впевнено, ніби, очікував цього питання все життя.   

-Блін, а я надіявся, що ми будемо жити в другому корпусі. 

-Нічого, переживеш. - вимовив хлопчина, а потім легенько захихотів. 

Юнаки, не спішачи, йшли до свого корпусу. Птахи співали, а шелест листя так і не давав про себе забути. Сонце світило прямо в вікна будиночків в першому корпусі і нагрівало ліжка, які стояли прямісінько перед вікнами. Хлопчина увійшов в будинок та поклав валізу біля тумбочки, а потім розвалився на ліжку. Раптом за вікном пролунало хриплим голосом "кар-кар". Майк здригнувся та різко встав із ліжка. То була ворона, що сиділа на паркані тераси біля будинку. Вона була страшено чорною та страшною. Придивившись, хлопець помітив, що в неї немає одного ока, і витікає гній із тієї чорної діри, а дзьоб був весь в тріщинках. Зненацька гупнули двері позаду Карла, який щойно увійшов в будиночок. 

-Майк, за десять хвилин у нас збір! - попередив хлопчина. У відповідь Майк кивнув головою та пішов відчиняти двері. Він схопив ручку дверей та упустив її вниз. Двері не відкрились. Хлопець здивувався та попробував відчинити двері знову, але нічого не вийшло. 

-СУКА! - вигукнув парубок та гупнув ногою по дверях. 

-Що таке? - запитав Карл у Майка. 

-Двері зачинилися. - роздратовано відповів юнак і почав стукати у двері, але, мабуть, всі вже пішли на збір, тому нікого не було на дворі. 

Стукіт в двері не припинявся, але руки хлопця все більше і більше боліли: “МЕНЕ ХТОСЬ ЧУЄ?” 

-Це немає ніякого сенсу, можна лише надіятись, що коли вони рахували дітей, побачили, що нас немає.  

-Гаразд... 

-КАРЛ, МАЙК!!! - прозвучав чоловічий голос зовні. 

Парубок моментально встав із підлоги та глянув у вікно, помітивши хлопчину він одразу почав стукати у вікно та кричати: “МИ ТУТ!!!”. Вожатий почув чийсь голос та стукіт, він почав обдивлятись все навкруги та невдовзі хлопець побачив їх у вікні. Вожатий зразу ж зрушив з місця та побіг до них. Вставши біля дверей він потягнув ручку униз до опору, намагаючись максимально прибрати язичок замка в нішу і різким рухом штовхнув двері. Нарешті вони відчинились, це було справжнє щастя для дітей.  

-Як з вами складно... Все, зібрались і йдемо на збір! 

Карл та Майк вийшли із будиночку та закрили двері, прокрокувавши за вожатим вони дивились по сторонам та досліджували нову місцевість. Вожатий звернув праворуч, а Карл та Майк за ним. Пройшовши декілька метрів була стежка у перед яка вела на гору, стежка праворуч яка вела на трасу та стежка ліворуч на яку вожатий повернув. Поряд стежки був дерев'яний будиночок з табличкою на якій писало ”медпункт”. Невдовзі перед ними красувалась сцена де, можливо, проводились дискотеки, а праворуч був величезний дерев'яний двоповерховий будинок. Хлопчина увійшов в ту будівлю та хлопці пішли за ним. Було багато лавочок на яких вже сиділи діти а поруч були сходи з підйомом на гору, біля котрих писало “їдальня”. Майка зустрів Макс який помахав рукою, щоб той сів поруч, хлопець пройшов через всі пусті місця та сів разом із Карлом біля Макса. Спереду красувалась рудоволоса жінка, що тримала в руках мікрофон. 

-Доброго дня всім! Вітаю вас, що ви потрапили в наш чудовий та прекрасний табір, що зветься “Табір покинутих спогадів”. Бажаю вам всім, щоб ви могли класно відпочити, але відпочинок не буде чудовим якщо не слідкувати правилам безпеки. В нашому таборі забороняється плавати на озері без вожатих, також покидати територію табору. Необхідно бути обережним під час підйому до другого корпусу, тому що під час дощів там дуже слизько. Тому прошу вас, щоб ви думали в першу чергу про себе - посміхнувшись дівчина пішла по своїм справам. 

-Майк пішли! Нема чого тут сидіти. 

Хлопчина встав із місця та пішов на вихід, вийшовши на двір йому в лице подув прохолодний вітер, а сонце посвітило прямо на голову. Та раптом щось зашаруділо в кущах, серце завмерло, і хлопці як вкопані дивились туди. Зненацька із кущів вистрибнула дівчина з криками “БУУУУ”.  

-АААА. - закричали хлопчиська і зі страху відстрибнули на декілька кроків.  

-Ха-ха-ха! - сміялась дівчина ледь не падаючи з ніг - Бачили би ви свої рожі! 

-ДУРНА! Я ледь не вмер зі страху! - заявив хлопець та тупнув ногою об землю, від чого порохи полетіли на дівчину. 

-ЕЙ! Не треба мене тут мастити, і взагалі, це того було варте!  

Дівчисько із каштановим волоссям і карими очима протягнула руку, щоб поздороватись, в її очах було видно безтурботність, раптом вона промовила. “Мене звати Емма, рада з вами познайомитись” посміхнувшись сказала дівчина. Майк дивлячись в очі дівчині пожав їй руку. 

-Мене звати Майк! 

-а ти чого зі мною не поздороваєшся? - запитала Емма у хлопця, що стояв поруч.