Глава 13

Коли відчуваєш себе у безпеці, не забудь оглянутися....

Медді 

Навколо гуділо так, що важко було зрозуміти, де закінчується голос натовпу і починається рев сирен. Сині й червоні відблиски мигалок били просто в очі, розмазуючи реальність у кольорові плями, ніби весь світ перетворився на хаотичний калейдоскоп. Перед клубом шикувалася поліція, кордони зі стрічок коливалися під натиском десятків людей — журналісти, місцеві мешканці, випадкові перехожі, які відчули запах сенсації. Камери миготіли, мікрофони тягнулися до будь-кого, хто бодай на мить здавався причетним. 

Я стояла трохи осторонь, намагаючись вгамувати подих. Серце гупало так голосно, що здавалося — зараз його почують усі навколо. Вільям поклав руку мені на плече, стискаючи міцно, майже до болю, та саме це й утримувало мене від того, щоб просто впасти на землю. 

— Спокійно, — прошепотів він, схилившись так, щоб його слова не розчинилися у загальному галасі. — Це лише початок. Тримайся. 

Я кивнула, але відчувала, як зсередини мене точить порожнеча. У голові роїлися уривки думок: що пішло не так, чому все закінчилося таким чином, чи могли ми передбачити… Чи винна я? 

Віп-зона, яка ще вчора була місцем розкошів і розваг, тепер нагадувала місце злочину з фільму. Важкі оксамитові завіси були розсунуті, лампи під стелею блимали від перепадів струму, а по підлозі розкидані келихи й серветки з плямами вина виглядали так, ніби вони стали свідками якогось ритуалу. Поліцейські метушилися, перемовлялися уривками фраз, позначали крейдою підлогу. Робітники клубу стояли гуртом у куті — бліді, перелякані, з руками, що тремтіли, як у винуватців, хоча, можливо, вони просто були свідками. 

Я вдивлялася у їхні обличчя, намагаючись вловити хоч якусь деталь, яка зможе дати відповіді. Та все, що бачила — це розгубленість. Люди ховали очі, ніби кожен боявся, що саме його зараз витягнуть на світло і запитають: "Що ти бачив? Чому мовчав?" 

Шум довкола бив по вухах, але в голові розкручувався свій власний монотонний гул. Відчуття, що ми програли, що наш план розлетівся на друзки, росло з кожною хвилиною. Я намагалася відтворити останні події — кожен погляд, кожен рух, кожну секунду, коли ще можна було щось змінити. І раз за разом стискало серце: можливо, я повинна була помітити щось раніше, може, подати сигнал, може, не дозволити собі розгубитися. 

— Дивись на мене, — Вільям знову торкнувся мого плеча, змушуючи перевести погляд із хаосу на його серйозне, але зосереджене обличчя. — Ми все ще тут. І поки ми тут — це ще не кінець. 

Я хотіла відповісти, але голос зрадницьки застряг у горлі. Лише кивнула, намагаючись зробити вигляд, що його слова допомагають. Але в глибині душі я знала: вони лише тимчасова пов’язка на рану, яка ще навіть не почала кровоточити на повну силу. 

Я озирнулася навколо. Юрба журналістів під входом здіймала крик, вимагаючи коментарів. Вогні мигалок не стихали. Клуб, який ще кілька годин тому дихав музикою й сміхом, тепер був залитий холодним світлом прожекторів і тривогою. І серед цього хаосу я відчувала себе маленькою, розгубленою фігуркою, якій довірили роль у грі, занадто небезпечній, аби в ній залишатися. 

Та було вже пізно. Ми були всередині цієї гри. І вихід із неї, як я розуміла все чіткіше, може бути лише один. 

*** 
Дорога до відділку здавалась нескінченною. Чорний асфальт під колесами тягнувся і тягнувся, ніби знущався, ніби хотів, аби ми мали час ще раз і ще раз обміркувати все, що сталося. Вікна машини відбивали відблиски вогнів нічного міста, та для мене вони перетворилися на каламутні плями, розмиті сльозами, які я не дозволяла собі випустити. 

Я сиділа, обхопивши руками коліна, і відчувала, як серце б’ється десь у горлі. Вільям сидів поруч, мовчав, тримався рівно, наче спеціально, аби не дати мені остаточно зламатися. Але я бачила, як напружена його щелепа, як він раз по раз стискав кулак на коліні — він теж зривався, просто краще вмів це ховати. 

Як ми могли таке упустити? — ця думка раз по раз била в голову. Кожна секунда тієї ночі прокручувалася у пам’яті, як зіпсована плівка, яка заїдає на одному місці. Мій голос, його слова у навушнику, натовп у клубі, ця клята віп-зона… і потім — темрява. Провал. 

Я намагалася знайти пояснення. Виправдання. Але щоразу все закінчувалося тупиком. Ми планували цей вихід тижнями. Ми враховували все — охорону, час, навіть мої рухи на сцені. І все ж сталося так, ніби хтось наперед знав усі наші кроки. Ми були лише пішаками, і нас зіграли. Нас знищили їхніми ж правилами. 

Мені хотілося закричати, вибити двері автомобіля й втекти кудись, де мене ніхто не знайде. Хотілося зняти з себе цей тягар, що душив і ламав. Але я залишалася нерухомою. Наче лялька, що їде в коробці на суд. 

Вулиці змінювалися одна за одною: яскраві неонові вивіски барів, темні провулки, де світилися лише ліхтарі, потім довга ділянка дороги без жодного вогника. І в усьому цьому відчувалася якась приреченість. Місто жило своїм життям, люди сміялися у кав’ярнях, хтось ішов під руку, хтось курив біля під’їзду. А ми їхали в центр, туди, де нас уже чекала розплата. 

Я боялася погляду Макліна. Боялася його голосу, його люті. Адже в його очах ми тепер виглядали не детективами, не командою, а невдахами. А ще гірше — його підлеглими, що підвели. 

Думки крутилися безладно: Може, ми взяли не того свідка? Може, я щось пропустила у словах дівчат з клубу? Чи треба було натиснути, коли вони почали відмовчуватися? Чи, може, проблема у мені? 

Машина звернула до будівлі відділку. Сірий фасад, залитий жорстким світлом прожекторів, здався мені схожим на в’язницю. Вікна, мов холодні очі, дивилися на нас. І я раптом відчула: ось вона, справжня кара — не суд і не вирок, а цей шлях через натовп, цей вхід під кам’яними стінами, ця хода, що здається останньою. 

Я глибоко вдихнула. Треба триматися. Попереду нас чекала конференц-зала, а в ній — Маклін. Його гнів і розчарування. Його крижаний погляд. Його слова, які, я вже знала, болітимуть сильніше, ніж будь-який вирок.