глава 12

Страх народжується там, де зникає ілюзія контролю.

Медді 

Я дивилася у дзеркало — і не впізнавала себе. 
Звідти на мене зиркала чужа жінка у блискучому, облягаючому платті, з макіяжем, що нагадував радше маску, ніж прикрасу. Вона була створена для того, аби ловити погляди, збуджувати бажання і водночас приховувати справжню суть. 
Я — детектив, людина у формі, людина з досьє і доказами в руках, а зараз наче елітна...

Я вдихнула глибоко. Це не костюм, це моя броня. 

Ми з Вільямом усе детально спланували. Таксі під’їде під клуб, щоб усе виглядало природно. Жодних службових машин, жодних зайвих деталей. Звичайний водій, звичайна пасажирка. А от справжня група прикриття вже вирушила раніше: два непримітні автомобілі, що тримали дистанцію, але весь час бачили мене. Всередині — наші хлопці, кожен готовий діяти, якщо щось піде не так. 

Таксі підкотило під яскраво освітлений фасад клубу. Неон світив червоним та фіолетовим, приваблюючи нічних шукачів розваг, наче вогонь приваблює метеликів. Я злегка поправила волосся, вдихнула й вийшла. 

— Все буде добре, — пролунав у мікронавушнику спокійний голос Вільяма. 
Я кивнула майже непомітно й рушила вперед. 

Охоронець біля дверей звірив моє «запрошення», кинув на мене той самий оцінюючий погляд, від якого по спині пробіг холодок, і махнув рукою: 
— Віп-зона там. Проходьте. 

Я йшла, відчуваючи кожен крок, наче він звучав гучніше за музику. Серце билося швидше, ніж ритми з динаміків. 

Поки прямувала до гримерної, вдалося кинути кілька швидких поглядів. 
Ось він — головний зал: просторий, задушливий від диму й парфумів, сцена, де вже танцювали дівчата у відвертих костюмах. Їхній виступ був чимось середнім між шоу та приниженням — все для того, щоб заробити кілька сотень у кишені. 
Далі — за завісою — розташовувалася та сама віп-зона. Там, за закритими дверима, працювали з найжирнішими клієнтами, тими, хто платив десятки тисяч за кілька годин «виняткового» задоволення. 

Я відчула, як по шкірі пробігла дрож. Щоб потрапити туди, недостатньо було посміхатися чи мати гарне плаття. Потрібно виступити на головній сцені й заслужити схвальні оплески. І тільки тоді… тебе відберуть. 

Я зайшла в гримерну. 
Дзеркала з лампочками, розкидані по столиках косметички, чужі голоси, сміх і запах дешевих парфумів, змішаний із потом. Усе це било по нервах. Я сіла на вільний стілець і зробила вигляд, що поправляю макіяж. Усередині ж мене розривало. Це не може бути провал. Я не маю права оступитися. 

— Тримайся, — знову пролунав голос Вільяма. Він був десь зовсім поруч, серед відвідувачів, але водночас далеко. Його слова падали в саме серце. — Ти впораєшся. Просто грай свою роль. 

Я міцніше стиснула помаду в руці, мов зброю. 

Навколо мене метушилися інші дівчата. Хтось голосно жартував, хтось нервово курив біля вікна. Всі вони готувалися вийти під світло прожекторів і стати «товаром». 

А я готувалася стати приманкою. 

За лаштунками було видно, як віп-зона наче дихає в темряві: кілька секцій із шовковими завісами, диванами та столиками. І до кожної треба було ще добігти. У разі чого — це означало секунди, яких може не вистачити. 

Я знову глянула на себе у дзеркалі й стишено прошепотіла: 
— Ну що ж, вперед. 

Попереду чекав шезлонг сцени, світло, оплески й ті, хто вирішував долю нових «зірок» цього закладу....

Вільям

Від самого початку мені ця ідея здавалася неприйнятною. 
Я бачив десятки операцій, ризикував, йшов на край, але ще ніколи серце не билося так тривожно, як тоді, коли ми вирішили зробити Медді приманкою. 

Вона — жива людина, моя напарниця. А тут — наживка для чудовиська, яке ми навіть толком не розуміємо. 

Тієї ночі я не зімкнув очей. Лежав на ліжку, втупившись у стелю, і думав лише про одне: якщо щось піде не так, я не встигну. 
Мій голос у її мікронавушнику — ось і все, що буде поруч. І цього катастрофічно мало. 

Коли настав вечір, я вже був злий — на себе, на Макліна, на весь цей план. Але часу змінювати щось не залишалося. 

Ми їхали колоною. Її таксі — попереду. Наші два непримітні авто — одне позаду, інше трохи відхилилося вбік, аби перекривати огляд. Я сидів у першому з них, спостерігаючи, як фари таксі прорізають темряву нічного Форлейку. Пальці постійно стиснуті в кулаки. 

— Спокійно, Вільям, — шепотів я сам собі. — Це твоя робота. 

Але спокою не було. 

Біля клубу все виглядало так, ніби ми потрапили у зовсім інший світ. Неонові вивіски, натовп під дверима, дівчата у відвертому одязі, чоловіки в дорогих костюмах і дешевих масках впевненості. 

Охорона ретельно перевіряла кожного. Майже кожного. 

Коли я вийшов із машини разом із двома «охоронцями» з нашої команди, погляд сек’юріті відразу змінився: від байдужого до шанобливого. Він побачив у мені те, що ми й хотіли показати: високопоставлену особу. «Бос», який прийшов розважитися. 

— Зброя є? — кинув він, більше як формальність. 
Мої «охоронці» лише відхилили піджаки, демонструючи кобури. 
— Проходьте, пане, — одразу відступив він, пропускаючи нас. 

Я відчув, як напруга в грудях трохи спала. Хоча й розумів: ця повага — лише ілюзія. 

Медді тим часом теж оминули перевірку. На неї дивилися інакше: як на частину шоу, «товар», а не загрозу. Їй навіть не поставили питання про зброю. Решта ж відвідувачів проходила через металодетектори й обшуки. 

Всередині клуб був наче інший світ — ще темніший, ніж зовні. 
Головний зал кипів енергією: важка музика гупала в груди, стробоскопи різали очі, дівчата танцювали на сцені, а глядачі витягували руки, кидаючи гроші. 
Повітря було густе від диму, алкоголю і чужих тіл. 

Наша команда розділилася. Частина лишилася в загальній зоні, змішуючись із натовпом, приховуючи свої погляди під маскою розважливих клієнтів. А я з «охоронцями» попрямував у бік віп-зони. Там, де вже було спокійніше, але й небезпечніше.